«Мамо, куди ти? Не йди!»…. Розповідь, що торкнеться вашої душі!

Я й досі пам’ятаю запах маминого борщу, що у той день розносився по всій кімнаті. Ми з татом саме будували нову лікарню, яку мені подарувала бабусю, як почули дивний звук, мов впало щось важке. Уже тоді мені стало страшно, мов я знав, що коли піду туди, то побачу маму, але зовсім не ту, яку звик бачити, усміхнену й люблячу, а ту, що й досі наводить на мене страх з кам’яним обличчям, лежачи на підлозі, а з рота у неї стікатиме кров…

Я дивився, як з маминого рота повільно капають краплі крові й своїми ручками намагався їх схопити, бо чомусь вважав, що коли мама відкриє очі, то я зможу її їх повернути. У той час тато викликав швидку і щось говорив до мами, часто, то шепотом, то криком.

Зі всього цього я запам’ятав тільки одну фразу: «Не йди від нас!»

Я й досі пам’ятаю, коли маму забрали лікарі, я запитував, то у себе, то у всіх: «Куди пішла мама?». Я не хотів, щоб вона йшла. Ми з нею були чудовими друзями та суперниками у побудуванні замків з піску та поганялках.

Вона часто повторювала, що я птах, що я вмію літати й підкидала мене вгору. Вона давала мені крила. А хто мені їх дасть, якщо вона кудись піде?

Хоча останнім часом, мама рідко підкидала мене та й доганялки ми грали рідко, бо вона часто втомлювалася та не мала сил, тоді я ставав її героям та робив чай. Інколи я помічав, що вона його не випиває, але те, як воно посміхалася щоразу, коли я робив це і говорила: «Мій маленький герой» – значило набагато більше.

Коли мама з татом поїхали, я залишився у нашої сусідки, бабусі Гані.

Вона намагалася гратися зі мною, чи включати мені мультфільми, але мої думки поверталися до мами. Я пам’ятав цих людей у білих халатах – лікарів, коли я був хворий, то вони робили мені болючі уколи. Невже вони роблять їх зараз мамі? Ой, бідна мама… Де ж той тато, так довго?

Коли я вже мав спати, проте досі гуляв думками по спогадах, я почув, як повернувся тато і вже хотів бігти, але раптом почув, що він.. плаче. Мій тато ніколи не плакав. Він був сильним. Невже мама таки пішла?
Тоді я почув, як він розповідав щось про якусь невідому мені Кому і що мама у ній застрягла, а вийти не може. Ах, і ще, він тоді називав друге незнайоме мені слово – Лейкемія.

Тато зайшов у кімнату і я вдав, що сплю, тоді він мене забрав до нас у квартиру, вклав спати й промовив: «Твоя мама сильна, ти навіть не знаєш наскільки, вона це поборе. Ми це поборемо?»

Чому мама мала з кимось боротися? За що? Вона ж завжди твердила мені, що битися – погано, а тепер сама? Не вірю.

Наступного дня, ми поїхали у лікарню. Тато довго говорив з лікарями, тоді обійняв мене і сказав:

«Так, ти вже дорослий і сильний, тому повинен зрозуміти, зараз ми маємо попрощатися з мамою. Ненадовго, потім ми з нею знову зустрінемося, але скажи її те, щоб ти хотів сказати, поки вона не пішла.”

Ми зайшли у якусь кімнату і там лежала моя мама, але вона була якась дивна. Така біла, обвішана якимись трубками й з закритими очима. Можливо, вона просто спить? По моїх щоках полилися сльози, але пригадавши мамині слова про те, що я сильний, я швидко витер їх.

– Мамо, проснись. Не потрібно нікуди йти! Дома без тебе погано. Я обіцяю, що буду любити тебе ще сильніше й обов’язково прибиратиму всі свої іграшки. Будь ласка, мамо, візьми моїх сил, але не йди!

Мама повільно відкрила очі.

– Боже, мила, ти чуєш мене? Я такий радий! Кліпни, якщо чуєш і розумієш мене!

І мама кліпнула.

ibilingua.com