“Прошу тебе побережи моїх дітей та чоловіка та стань йому вірною дружиною, а дітям моїм люблячою мамою!”

От знаєте, часто у дитинстві говорять про подруг на все життя. Так ось, у моєї бабусі Олі, так і сталось, що вони з її подругою все життя разом провели. Якби їх доля не розводила, а вони все одно поверталися на одне й теж місце. У кожної своя сім’я і діти. Коли моя бабуся, повернулася знову в рідні краї, то її подруга, вже жила тут кілька років. Вона приїхала провести в останню путь батьків, та так і залишилася. А моя бабуся, повернулася розлученою з дочкою. Так вийшло, що з чоловіком вони розлучилися.

Коли баба Орися дізналася про те, що баба Оля у місті, то негайно покликала її до себе у гості. Вони довго гомоніли, розповідали про те, як склалось життя одна в одної, але коли у дверях кухні з’явився чоловік Орисі, то раптом у бабусі зникли всі слова. Здавалось, що це була любов з першого погляду, але вона воліла зберегти це у таємниці.

З її чоловіком, Степаном, вони швидко знайшли спільну мову й здружилися. Він часто допомагав їм, але Оля зробила все для того, щоб не стати перешкодою щастю подруги, тому ніколи й натяку не було на щось крім дружби.

В один момент Орися злягає з раком. Він «спопеляє» її за місяць і вже доживаючи останні дні, вона попросила моєї бабусі виконати її останню волю.

– Олічко, люба моя, ти думала я весь цей час нічого не помічала? Ех, наївна ти. Я помічала у ньому й у тобі, тому й прошу тебе побережи моїх дітей та чоловіка, а якщо маєш сили та бажання, то стань йому вірною дружиною, а дітям моїм люблячою мамою! – прохала Орися.

Це був передостанній день її життя. Ольга постійно допомагала з дітьми та й Степану не давала затужити, а коли пройшло більше ніж півтора року, то з’явився чоловік з квітами у руках й признався: «Розумієш, я ж тебе покохав ще, як побачив! Але зробити нічого не міг! Дружину я поважаю й по-своєму люблю. Не наважувався зізнатися, думав, що відкинеш мене відразу!».

Та й бабуся, так само, не лізла в чужу сім’ю, тим більше, сім’ю подруги. Вона дуже порядна людина була. В той момент, моєї бабусі, було тільки сорок два роки, а йому сорок п’ять. Вони одружилися і у них, з’явилася моя мама. Діти Віри, поставилися до цієї події, цілком нормально. Вони прийняли бабусю і ставилися до неї дуже добре. Пізніше, їхні діти, називали її бабусею і вона ніколи не робила різниці, ні між дітьми, ні тим більше, між онуками.

Дідусь, до останніх днів бабусі, обожнював її. І пішов слідом на сороковий день, після неї. Не зміг він без неї. Ось так ось, жили люди і мовчали про свою любов, тільки щоб не зробити боляче, іншій людині.