Кожного разу проїжджаючи ту зупинку, згадую такий важливий епізод мого життя.

Я був у мами єдиною дитиною. Вона пізно вийшла заміж за мого тата і лікарі заборонили їй народжувати. Але мама не дослухалась до лікарів, бо дуже хотіла дитину.

Мене любили всі: тато, дідусь з бабусею, і навіть моя зведена сестра по татові. А мама так взагалі пилинки з мене здувала. Мама йшла на роботу дуже рано і перед цим повинна була ще мене в садок завести. Щоб вчасно приїхати на роботу вона завжди йшла на перший автобус. Ми їхали в садок, мене передавали у руки виховательці, і мама їхала на роботу.

Після декількох запізнень її попередили, що можуть і звільнити. Жили ми дуже бідно, тому мама прийняла важке рішення. Мені було 3, чи 4 роки. Я вже й не пам’ятаю. Вона випустила мене одного з автобуса, в надії, що я успішно дойду до садка сам.

У нас все вийшло. Мама попросила водія почекати, щоб впевнитись, щоб я зайшов у садок. Тоді дала сигнал, і автобус рушив.
Через деякий час вона помітила, що автобус починає дуже повільно їхати з зупинки. А швидкість набирав лише тоді, коли я відкривав двері садка. Так тривало декілька років. Я ходив у садок сам. Мама була спокійна за мене.

А через декілька років, коли я вже ходив у школу, ми з мамою поїхали до неї на роботу. Зайшовши у автобус мене покликав до себе водій.

facebook.com/1858295104243446

– Ей, малий! Ти так виріс! А ти пам’ятаєш, як ми разом з твоєю мамою кожного дня проводжали тебе до дверей дитячого садка?

Минуло вже дуже багато років. А я й досі, кожного разу проїжджаючи ту зупинку, згадую такий важливий епізод мого життя. На душі стає тепліше, коли розумієш, що є добрі люди, які безкорисливо кожного дня роблять добрі справи!

А у вас є такі історії з дитинства?