Віддав мати до будинку престарілих. Зрозумів свою помилку, коли вже було занадто пізно.

Остап з дружиною Олею довго жили у маленькій однокімнатній квартирі. Оля завагітніла, згодом народила дівчинку. Остап важко працював на двох роботах, щоб назбирати на власне житло. І ось, нарешті, потрібна сума вже майже в кишені, потрібно ще небагато, щоб купити хорошу трикімнатну квартиру в гарному районі міста.

Дружина Оля запропонувала чоловікові: «Давай попросимо твою маму, щоб продала свій будиночок в селі, а ми її візьмемо жити до себе в нову квартиру». Остап поїхав до мами. Запропонував їй продати будинок, гроші докласти йому та жити всім разом у хорошій квартирі. Мами довго не могла наважатись. Там ж усе її життя. Чимале господарство, город, сам. Але, в житті вона мала тільки сина, тому вирішила, що має допомогти.

Будинок продали, купили велику квартиру та всі разом переїхали. Бабусі виділили найменшу кімнатку. Остап з дружиною сили в найбільшій. Ще одна мала бути для доньки. Спершу жили вони всі дружньо. Остап був задоволений, що мама поряд, під наглядом. Не треба їхати в село декілька годин, щоб її побачити. Але, з часом присутність свекрухи почала набридати Олі. То вона не так ходить, то світло не вимикає, то не прибирає за собою.

Оля почала говорити чоловікові, мов мати старіє, через неї і гостей не покличеш, і дивитись за нею весь час треба. Це зайві клопоти. Тому, Оля почала піднімати тему про те, що було б добре відправити свекруху у будинок для людей похилого віку. Там всім чудово живеться. І прогулянки кожного дня, і лікарі на місці, і спілкування багато. Остап довго опирався. Не хотів він рідну мати віддавати у будинок престарілих. Але Оля не відступала. Ці розмови були кожного дня. Остап здався.

Він готувався до важкої розмови з мамою. Вона мовчки вислухала сина, і сказала, що якщо так треба, то, звісно, поїде. Через місяць кімната свекрухи була вже порожня. Остап кожного тижня їздив до мами та відвідував її. Але справи затягували, часу все менше і менше. Почав їздити раз у місяць. Потім раз у два місяці. Отямився він через 3 місяці після останнього візиту. Приїхав до мами.

Зайшов до неї в кімнату. Перед ним сиділа сивенька, зморщена бабуся, з сумними погаслими очима. Остапу стало не по собі. Приїхав додому, розповів про це дружині. Вона тільки знизала плечима. «А що ти хотів? Це просто старість». А у Остапа було не спокійно на душі. Як він міг так вчинити з мамою? Чому послухав дружину? В останній його приїзд, мати лежала, відвернувшись обличчям до стіни, скільки він з нею не говорив, вона не повернулася. Так і поїхав син, з матір’ю не поговоривши.

Наступного разу приїхав через три тижні. Накупив продуктів, ліків. А там йому сказали, що мати не стало. Протягнули йому папір, в якому говорилося, що родичів у неї немає, і повідомляти нікому не потрібно. Це було її останнє прохання.

pexels.com

Остап мовчки потряс папір в руці. Вийшов на вулицю. Притулився до стіни. Біль роздирала душу. Приїхав додому. Дістав свою валізу, зібрав речі. Дружина здивовано спостерігала, ти куди?
–Від тебе подалі, – скрізь зуби сказав Остап, і вилетів з квартири.

Пройшов місяць. Ще дружиною ще не розлучився. Але бачити її й досі не хоче. Зняв кімнатку. Кожного тижня їздив до мами на могилу та просив пробачення. Тільки зараз зрозумів свою помилку. Шкода, що так пізно.