Розповідь про самотню людину похилого віку в будинку для літніх людей, розказана від імені санітарки, яка за ним доглядає.

—

Тиша у восьмипалатному крилі

Я працюю санітаркою в геріатричному пансіонаті під Житомиром вже одинадцять років. За цей час навчилася розпізнавати людину по звуку кроків у коридорі — хто шаркає капцями, хто спирається на ходунки, а хто вже нікуди не ходить сам. Про Омеляна Гнатовича з чотирнадцятої палати я можу розповісти багато, хоча він сам про себе розповідає мало. Каже: "Онучко, у мене вже язик втомився повторювати одне й те саме".

Йому дев'яносто один. Прийшов до нас три роки тому, коли донька продала його будинок у Коростені — той самий, з мансардою і грушею під вікном, яку він сам садив ще після повернення з армії. Кажуть, дерево досі плодоносить, нові господарі варення варять. А Омелян Гнатович тепер живе на дванадцяти квадратних метрах, і з меблів у нього — залізне ліжко, тумбочка й шафа, куди влазить рівно три сорочки та святковий костюм на випадок, якщо доведеться "виходити в люди" — так він каже про похорон когось із сусідів по поверху.

На тумбочці — фотографії в дешевих пластикових рамках із "АТБ". Четверо дітей, одинадцять онуків, двоє правнуків. Я їх усіх знаю в обличчя тільки з тих знімків, бо наживо бачила рідко хто з них приїжджав.

Зізнаюся чесно: коли заступаю на ранкову зміну, у мене є звичка спершу заглянути саме до нього — виміряти тиск, поправити подушку, спитати про самопочуття. Не тому що так наказано в графіку. Просто в нього завжди приготовлене якесь запитання про кросворд або новини по радіо, і мені самій цікаво з ним побалакати, поки заповнюю карту.

— А знаєш, — сказав він мені якось у вівторок, коли за вікном лив дощ і в коридорі пахло тушкованою капустою з їдальні, — до мене вже другий рік ніхто, крім тебе та лікаря, руки не тисне.

Я тоді промовчала, бо що тут скажеш. Записала цифри тиску в журнал і пішла до наступної палати.

Донька телефонує йому щонеділі. П'ять хвилин, іноді менше — я чула через прочинені двері, як він встигає сказати лише "добре, дочко, добре" і "бувай, бережи себе". Один син приїжджає раз на місяць, привозить апельсини й одразу дивиться на годинник. Другий з'являється тільки на Різдво та Великдень. А третій — той, що наймолодший, Тарас, здається — не дзвонив уже два роки. Про нього старий взагалі не говорить, тільки одного разу обмовився: "Може, я щось не так зробив. Ночами перебираю в голові — де недодав, де не дотягнув. Не знаходжу".

У нашому корпусі є негласне правило серед персоналу: не прив'язуватися надто сильно. Люди йдуть звідси швидко й раптово. Минулого місяця не стало Ковалихи з дев'ятої — балакучої бабусі, яка вчила мене в'язати шкарпетки. Прийшла на зміну — а ліжко вже застелене чистою білизною, наче нікого й не було. За тиждень до того — дід Стефан, сусід Омеляна Гнатовича по коридору, з яким вони грали в шашки на підвіконні.

Він тепер сам грає сам із собою, розкладаючи фігурки на двох сторонах дошки.

Минулого тижня я принесла йому новий збірник кросвордів — купила в кіоску біля зупинки за дванадцять гривень, звичайну дрібницю. Він так зрадів, наче я подарувала золотий годинник. Розгорнув, зразу взявся заповнювати перше слово по горизонталі, а потім раптом відклав ручку і сказав, дивлячись у вікно на чужий двір із сушарками для білизни:

— Молоді не розуміють одного. Нам не треба подарунків. Не треба грошей переказаних на картку. Треба, щоб хтось зайшов у двері й посидів годину. Раз на тиждень. Просто побув поруч.

Я тоді саме міняла воду в графині й не одразу відповіла — не було що сказати, та й не моя це справа втручатися в чужі родинні рахунки.

Того ж вечора, коли я закінчувала зміну, до вахтерки на прохідній зателефонував молодий чоловік, представився сином Омеляна Гнатовича — тим самим Тарасом. Питав, чи можна приїхати завтра, чи батько ще пам'ятає, як грати в шашки. Вахтерка Валентина Іванівна записала номер палати і сказала, що відвідування з дев'ятої до дев'ятнадцятої, без обмежень.

Я про цей дзвінок дізналася вже вранці, заступаючи на зміну. Пішла до чотирнадцятої палати перевірити тиск, а старий сидів на ліжку, вже одягнений у той самий святковий костюм із шафи, і сам собі зав'язував краватку перед маленьким дзеркальцем, яке тримав у руці — тому що на комоді дзеркала не було.

Не знаю, чи приїде той син насправді, чи це буде як завжди — обіцянка, яка розчиниться в понеділковій зайнятості. Я просто поставила на тумбочку склянку води і вийшла в коридор дописувати карту огляду за сьогоднішній день.

Перевірила та відредагувала: Андріана · 29.08.2026