Автобусна зупинка на Кличка, вересень, дощ

Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той зять, якого моя теща Ганна Опанасівна дражнила «Микитович» — по батькові, хоч я їй хто, не рідний навіть. Це вона так жартувала, коли я приходив із роботи в мокрих кросівках і одразу лягав на диван, не знявши куртки.

Я познайомився з Ганною Опанасівною двадцять три роки тому, коли ще залицявся до її доньки Олі в Житомирі, на вулиці Київській, у дворі з тополями, які восени засипали ввесь асфальт так, що двірник лаявся на весь квартал. Теща тоді працювала бухгалтеркою на меблевій фабриці, носила окуляри на ланцюжку і завжди мала при собі валідол — «про всяк випадок», казала.

Скажу чесно: перші роки я її боявся. Вона дивилась на мене так, ніби прораховувала баланс — чи вистачить з мене користі для родини. А потім якось звикла. Почала питати, чи їв я, коли заходив у гості без Олі, сама. Ставила переді мною тарілку борщу, навіть якщо я казав, що вже вечеряв. «Поїж, Микитовичу, бо схуд знову».

Останні п'ять років вона жила з нами — після того, як помер тесть, залишатися самій у квартирі на Київській вона не схотіла, а ми з Олею саме добудували другий поверх на дачі під Коростишевом. Перевезли її туди, в кімнату з вікном на грушу. Груша та щороку обсипалась так рясно, що ми возили падалицю сусідському кабанчику — Ганна Опанасівна вважала гріхом викидати їжу.

І от що я мушу зізнатись, бо це важливо для того, що сталося далі: я не завжди був з нею терплячим. Взимку минулого року вона тричі забула вимкнути плиту, я на неї прикрикнув — не тому, що злий був, а тому, що злякався. Вона тоді мовчки пішла в свою кімнату і не виходила до вечора. Оля мені потім сказала — ти образив маму. А я не вмів пояснити, що то був не гнів, то жах, що я міг її втратити через ту плиту.

У квітні вона почала часто перепитувати одне й те саме. Лікарка в поліклініці на Пушкінській сказала — вік, судини, нічого страшного, пийте таблетки. Ми з Олею повірили, бо хотіли повірити. Купили якісь вітаміни в аптеці біля ринку, дали їй розклад — і жили далі, наче нічого не змінилось.

А тридцятого травня вона впала в саду, біля тієї груші. Сусід почув, як гавкає наш пес Бровко, вибіг, побачив її на землі і подзвонив мені на роботу. Я домчав за сорок хвилин, хоча дорога зазвичай займає годину. Швидка забрала її до обласної в Житомирі. Інсульт.

Дванадцять днів вона була в реанімації. Я приходив щодня о сьомій ранку, стояв під вікном лікарні, бо на поверх пускали тільки на п'ять хвилин раз на добу. Носив передачі, які там навіть не завжди приймали. Медсестра, молода дівчина на ім'я Настя, якось винесла мені стаканчик кави й сказала: «Тримайтесь. У неї серце сильне». Я тоді повірив, що це знак.

Одинадцятого червня о четвертій ранку задзвонив телефон. Я не встиг доїхати.

Тепер про те, чого в моєму житті раніше не було й бути не могло — бо це бачив тільки я. Того ранку, коли ми поверталися з лікарні порожні, без неї, у під'їзді нашого будинку в Коростишеві не працювала лампочка на другому поверсі — вже тиждень, я все збирався поміняти і не встиг. Ми з Олею піднімались у темряві, тримаючись за поручні, і я подумав: ось так тепер буде — навпомацки.

А ще пес. Бровко тієї ночі, коли її забирала швидка, не гавкав більше — ліг біля її кімнати і не рухався три дні поспіль, поки ми поралися з похованням. Їв тільки з моїх рук, і то неохоче.

Похорон був на кладовищі за Коростишевом, шістнадцятого числа, під дощем такого дрібного, що парасольки не рятували, а тільки заважали. Прийшло чоловік сорок — колеги з фабрики, сусіди, родичі з Житомира. Я стояв поруч з Олею і тримав її за лікоть, бо вона хиталась.

І от через що я досі не сплю ночами: за три дні до смерті, ще в реанімації, у той короткий проміжок, коли мене пустили, вона розплющила очі і впізнала мене. Сказала одне слово: «Микитовичу». Не «Тарасе», не «зятю» — саме так, як завжди дражнила. Я тоді засміявся крізь сльози, а вона стиснула мою руку — слабко, але стиснула.

Тепер, коли минуло майже три місяці, я щоранку виходжу на веранду дачі з чашкою — тією самою, синьою в горошок, яку вона любила. Наливаю собі чай, ставлю поруч другу чашку, порожню. Знаю, що це виглядає дивно. Оля вже не питає навіщо.

А ще я нарешті поміняв ту лампочку в під'їзді.

Але найголовніше сталося минулого тижня. Прийшов лист із нотаріальної контори на вулиці Небесної Сотні в Житомирі — виявилось, теща ще за життя, у березні, склала заповіт і залишила свою частку квартири на Київській не Олі, а мені особисто. П'ятсот сорок тисяч гривень, якщо продавати за ринковою ціною. Нотаріус, жінка років п'ятдесяти на ім'я Валентина Гнатівна, пояснила: Ганна Опанасівна прийшла сама, без нас, і сказала — «зять хоч і сердитий буває, а надійний, хай має на випадок, якщо доньці колись важко стане».

Я тримав той папір у руках і не знав, куди подіти очі. Оля сказала — залиш собі, мама так вирішила. А я поїхав до банку на проспекті Незалежності, відкрив окремий рахунок, переказав туди все до копійки і назвав його «На Дашу» — це наша донька, їй чотирнадцять, вона восени йде у дев'ятий клас. Квартиру на Київській ми потім продали сусідам, гроші лежать на тому рахунку і чекають, поки Даша вступить до університету.

Тепер, коли Даша питає, звідки та сума на її майбутнє навчання, я не кажу «бабуся залишила гроші». Я кажу — бабуся залишила нагадування, що навіть коли на тебе кричать через плиту, тебе все одно вважають своїм.

Груша цього року знову обсипалась рясно. Бровко нарешті знову їсть з миски сам.