За 87 тисяч за три камери

Я працюю сторожем у клубі «Зелений Гай» у Брюховичах під Львовом дванадцятий рік. Це невелике приміщення біля дитячого майданчика — колись тут був сільський клуб, тепер здають під збори правління кооперативу. Моя зміна починається о сьомій вечора, але того вівторка я прийшов раніше, бо хотів забрати з підсобки каністру для бензопили — шеф попросив ще до вихідних розібрати стару яблуню за клубом.

Двері були відчинені, хоч за графіком у вівторок жодних зборів. Я ступив усередину й одразу почув чужий голос. Твердий, рівний, без крику. Таким тоном люди кажуть речі, після яких не буває «давай забудемо».

— Покажи мені правило, — говорив чоловік.

Я спинився біля дверей у залу. Не підглядати мав, але стояв і слухав, бо впізнав другий голос. Оксана Володимирівна Семенюк, голова кооперативу «Сосновий Бір». Жінка років шістдесяти, з коротким волоссям, пофарбованим у колір стиглого жита, і звичкою заходити до клубу без дозволу, бо «я тут голова, а не прохачка». Я її сторожем не вважаю за начальство, але ключі від зали їй видали ще за минулого голови, і ніхто не забрав.

— Я діяла виключно в межах повноважень правління, — вона розтягувала слова, як тісто. — Питання естетики території, зовнішнього вигляду фасадів…

— Ви зайшли на мою приватну ділянку з викруткою й зняли мої камери, — перебив чоловік. — Це називається крадіжка з проникненням, Оксано Володимирівно. А не «естетика території».

Я притиснув плече до одвірка. Викрутка, каже. Камери. До мене почало доходити: він — той самий Роман Кульчицький, лікар із «Швидкої», що торік поставив по всьому периметру свого будинку камери спостереження. Я знав його візуально: високий, сутулуватий, вічно з рюкзаком і втомленим обличчям після нічних змін. Їздив на старому Volvo XC70 сірого кольору. Жив сам. Собак не тримав.

А Оксана Володимирівна ще на зборах минулого літа бідкалась, що його камери «псують архітектурний ансамбль кооперативу». Тоді я подумав: жінка серйозно збирається воювати з лікарем через якісь коробочки над ґанком. Ну, люди воюють і не за таке.

Я не вийшов. Стояв і слухав, як Роман говорить спокійно, навіть тихо, і від цього спокою Оксані, схоже, робилося гірше, ніж від крику. Він розклав на столі якісь папери. Я не бачив які, але чув, як шерхотить картон.

— Ось ви, — сказав Роман. — Ось мій будинок. Ось моя камера у ваших руках. А ось дата й час. Вівторок, десята вісімнадцять ранку.

Тиша. Така, що чути, як надворі скрипить гойдалка на майданчику — вітер розхитує.

— Звідки це в вас? — голос в Оксани сів, став тонший.

— А це вже правильне запитання, — відповів Роман. — Шкода, що ви не поставили його собі тиждень тому.

Далі було чутно, як відсувається стілець. Я ступив назад і грюкнув дверима — вдав, ніби щойно зайшов. Коли ввійшов до зали, Оксана стояла біля столу, а Роман згортав якісь роздруківки у теку. Побачив мене, кивнув.

— Доброго вечора, — кажу. — Забрав каністру, не зважайте.

Оксана рвонулась до мене, як курка до зерна:

— Пане Ігоре! Ви ж бачите, як зі мною розмовляють! Це мій будинок, ця людина мені погрожує!

Роман не обернувся. Мені стало незручно, але я не з тих, хто підіграє тим, кого не стосується. Просто знизав плечима.

— Я не свідок, Оксано Володимирівно. Я на роботі.

Вона хотіла ще щось сказати, але Роман закрив теку й пішов до виходу. Біля дверей на мить обернувся.

— Поліція буде завтра зранку. А післязавтра — позов про відшкодування шкоди. Вартість системи — 87 432 гривні. Плюс монтаж. Плюс юридичний супровід. Це ви, Оксано Володимирівно, поставили собі особисту камеру. І вона досі пише.

Пішов.

Оксана стояла ще з півхвилини, а тоді почала збирати стільці. Розставляла по місцях — голосно, зі стуком, бормочучи під ніс, що «це наклеп» і «вона знала, чим це закінчиться». Я пішов у підсобку по каністру, а коли вертався, вона сиділа за столом і дивилась у вікно на порожній майданчик.

Наступного ранку, ще до того, як мені заступати на зміну, приїхала поліція — я саме зайшов забрати з клубу забутий вчора мобільний. Бачив, як двоє патрульних піднялись до Романового подвір'я. Він вийшов їм назустріч у старій футболці й гумових капцях, передав теку з роздруківками. Оксана з'явилася за чверть години — у картатій сорочці, наче на грядки зібралася. Стояла біля хвіртки, склала руки під грудьми. Один з патрульних підійшов до неї. Говорили недовго. Коли він відійшов, здалося, що вона поменшала на зріст.

А ввечері вона прийшла до клубу. На загальні збори. Я чергував біля входу, пропускав людей. Зала була забита, такого не пам'ятаю з часів, коли вирішували, чи фарбувати паркан клубу. Прийшли навіть ті, хто за дванадцять років жодного разу не показувався.

Роман прийшов без теки. Сів на задній ряд, поклав ногу на ногу. Оксана стояла біля трибуни — маленька, в окулярах, з якими робила вид, що не може знайти папірець. Потім почала з найважливішого: з фарбування дитячого майданчика. Наче нічого не сталось.

Та її перебили. Чоловік з третього ряду — здається, Гриць з вулиці Сонячної, той, що тримає пасіку — попросив слова. І спитав:

— Оксано Володимирівно, а чого це ви по чужих подвір'ях з викруткою ходите?

Зала затихла. Оксана зняла окуляри. Подивилась на Романа. Він не ворухнувся.

— Це непорозуміння, — почала вона. — Правління мало повноваження…

— Ну то покажіть це повноваження, — озвалась жінка з першого ряду. — Де підпис? Де протокол? Де хоч одне письмове рішення?

І тут почалось. Люди говорили одне через одного. Хтось згадав, що минулого року Оксана без згоди зборів виписала догану сусідці за клумбу. Хтось — що наказала вивезти будматеріали з-під чиєїсь хати. Виявилось, багато хто мовчав, а тепер у всіх знайшовся голос.

Оксана стояла й крутила в руках окуляри. Губи в неї побіліли, але трималась. Лише коли хтось вигукнув «та вона ж крадійка!», сіпнулась, як від ляпаса.

Роман підвівся. У залі знову стало тихо.

— Я не збираюсь говорити про справедливість, — сказав він. — Справедливість — це не збори. Я просто хочу, щоб мені повернули моє. Кошторис я передав слідчому. Якщо кооператив не відшкодує збитки, суд визначить це сам. Але є одне «але».

Люди затамували подих. Я прихилився до одвірка.

— Я купив цей будинок не для війни. Я чергую по ночах, я рідко буваю вдома. Мені потрібен один тихий двір, а не цирк. Тому пропоную просте рішення: завтра мені на стіл лягають 87 432 гривні на ремонт і повернення системи. Або позов іде далі. Вирішуйте.

І вийшов.

У залі зчинився ґвалт. Оксана за цілий вечір уперше сіла. Чула, як люди вимагають переобрати правління. Хтось уже готував список голосів, хтось пропонував складати коштами всім кооперативом. А вона просто сиділа й дивилась посеред зали.

Тепер дні видались нервові. Я бачив, як Оксана Володимирівна виносила з дому коробки з протоколами — спортивно, наче готувалась до перевірки. А позавчора, коли я підміняв напарника і йшов з нічної зміни раніше звичного, біля воріт Романа стояла якась сива жінка в спортивному костюмі. Вона не дзвонила, просто дивилась на місце, де раніше висіла камера.

— Ви щось хотіли? — питаю.

— Передайте Роману, — каже, — що Оксана зібрала гроші. З власного рахунку. Не з кооперативу.

Я не перепитав, хто вона. Вона пішла. Але передав.

Минає ще два дні. Сьогодні зранку, перед тим як іти додому спати після ночі, бачу: на ґанку Романового будинку вже стоять три коробки. Пакунки з камерами, либонь. На місці біля вхідних дверей ще порожня платформа — четвертої, мабуть, досі немає. Роман у чорній куртці, стоїть на драбині, тримає дриль. Біля ніг — розпашілий пес, сусідський Бровко, той, що має звичку гавкати на поштовий фургон. Пес виляє хвостом, наче йому теж кортить привернути щось до стіни.

Роман обертається до мене, киває.

— Ставиш назад? — питаю.

— Ставлю.

Я хвилину стою й дивлюсь, як він закручує шурупи. Міцно, по-хазяйськи, нікуди не поспішаючи. Під курткою в нього синій светр зі стягнутим рукавом. На веранді стоїть горнятко з недопитою кавою, зверху вже натяглась плівка холоду.

— Знаєш, — кажу, — Оксана вчора подала заяву в поліцію. На тебе.

— Яку заяву?

— Що ти їй погрожував розправою. Того вечора в клубі.

Роман усміхається одним боком рота. Не зло, не нервово. Просто втомлено.

— Нехай. У мене є запис.

— Який запис?

Він злазить з драбини, обтрушує коліна.

— Розумієш, Ігоре, — каже, — коли я прийшов того вечора в клуб, у кишені куртки лежав диктофон. Увімкнений. Я знав, з ким іду говорити, і не збирався потім вислуховувати, хто кому що казав. Там весь наш з нею розговір, слово в слово. Ніяких погроз розправою. Є мій голос, є її голос, є все, що звучало насправді.

Він піднімається на ґанок, бере своє горнятко. Пес заскакує на першу сходинку, лягає, кладе голову на лапи.

— А вона й не здогадувалась, що запис веду не тільки я на камери, — додає Роман. — Думала, що це просто розмова, яку ніхто не почує вдруге.

Я стою, чую, як з-за дерев починає пахнути димом — хтось на сусідній вулиці палить суху траву. Роман відчиняє двері, зникає в хаті. За мить з вікна кухні загоряється світло, і пес підводить голову, дивиться на те світло, тоді знову кладе морду на лапи.

Я повертаюсь до клубу. Дорогою думаю, що завтра Оксана Володимирівна знову прийде туди зі своїми паперами й своєю впевненістю, тільки тепер їй доведеться пояснювати вже не сусідам, а слідчому, звідки в її заяві слова, яких ніхто не казав.