Життя
Як тільки матір відійшла у засвіти, старша дочка почала нишпорити по кімнаті у пошуках наживи
Ця ніч для мене видалася неспокійною…Наснилася мені моя давня подруга, яка відійшла у засвіти. Давно вона мені не снилася. На ранок я вирішила провідати її на місці вічного відпочинку.
При вході до нього побачила жінку, яка, спершись на дерево, тримала в руках букет червоних троянд. Впізнаю у ній свою давню знайому Анну. Вона зупиняє мене помахом руки, просить постояти кілька хвилин поруч із нею. Я нічого не розумію, і тоді Анна пояснює – вона йшла маму навідати, але там тепер є її сестра Тетяна, яку вона не бажає бачити, тому і чекає, доки та піде. Я піднімаю на Анну здивовані очі, і вона обіцяє розповісти свою історію, коли будемо повертатися до дому.
Таня і Аня народилися рік за роком, тому, хто не знав, гадали, що вони близнючки. Були дуже схожими між собою, голубоокі, кучерявенькі. Мама Ольга, відома кравчиня, однакові обновки дітям шила, душі не чула у них. Коли її чоловік знайшов іншу, Ольга не плакала, не просила повернутися. Була упевнена – розбиту чашу вже не склеїш, все одно рубець залишиться.
Як могла, давала дітям раду, окрім роботи в швейному ательє, ще й підзаробляла по людях: кому щось підшити, комусь підлатати, іншому – город посапати, і вже якась копійчина додасться. Щоб її донькам не жилося гірше, ніж іншим дітям. Щовечора мама разом з донечками приклякала перед образами і щиро молилася, щоб Господь допоміг їм пережити тяжкі часи. Вона навчала: «Хоч би які невідкладні справи на вас чекали, вони не повинні стати вагомішими за молитву».
І Всевишній почув її. Однієї неділі прийшла Ольга до святого храму. Після служби Божої до неї підійшов священник. Це неабияк насторожило жінку. І вже зовсім збило з пантелику, коли він вручив їй відкритий конверт, адресований священнику. Але при чім тут Ольга?
«Вашої адреси не знали, тому й відправили на церкву. Якби я не знав, про кого йдеться, то виголосив би у храмі, але оскільки знаю вас, вірну парафіянку, то вирішив особисто вручити листа», – усміхнувся священник.
Ользі аж світ закружляв, коли читала і знову перечитувала листа. Він був від рідного брата її батька, який колись емігрував у Чикаго. Він уже знав, що вона одна зосталася з доньками, обіцяв допомагати їм. Плачучи, Ольга виливала в листі до дядька свої жалі. Згодом їй стали надходити посилки з-за океану. Тоді були в моді американські хустки, які й коштували чимало. Найкращі Ольга собі й дочкам вибрала, коли до церкви йшли – зав’язувала. Інші – на базар їздила продавати. Утім, не лише хустки надсилав дядько Павло. З’явилися у їх гардеробі і вишукані кожушки, костюмчики, взуття, жити стало значно легше, надто ж – після відвідин дядька Павла, котрий прилетів до них із важкою валізою. Ще й вручив Ользі щедру купку доларових купюр.
Таня і Аня дуже гарно співали. Брали участь у найрізноманітніших конкурсах. Обидві вступили в музичне училище. І стали кращими студентками закладу.
Після закінчення училища Тетяна влаштувалася на роботу вчителькою співів. Вийшла заміж за красеня Миколу з їхнього села. Пришов до них у зяті. І відразу встановив у їхньому домі свої правила. Відтепер не лише помешкання, а й сад, господарка, город були поділені. З’явилися в кухні і два холодильники. Так поступово незрима стіна відчуженості виросла між сестрами.
Якось, почувши від Тані, що у її холодильнику щезло м’ясо, Ольга не витримала – скликала усіх на сімейну раду: «Мені соромно, що між моїми доньками не існує злагоди і чистоти взаємин. Пам’ятайте, кожен з нас рано чи пізно повинен зробити вибір – кому і чому він служить, Людина неодмінно повинна провести в душі чітку межу, розумієте? Визначайтесь!», – мовила суворим тоном Ольга і зі сльозами на очах вийшла з хати.
Коли у Тетяни появилася маленька Ангелінка, Аня стала їй хрещеною матір’ю. Вовтузилася з малою, як з рідною. Купляла усілякі одяганки, іграшки. А коли Ангелінка підросла, іноді брала її з собою на роботу в музичну школу, де працювала вчителькою. Мабуть, тому в дівчинки рано виробився музичний слух, вона стала співати з дітлахами у хорі. Одного разу поверталися вони з роботи, як несподівано почався сильний дощ. Небо розрізали блискавиці. Ангелінка розплакалася: «Я боюся грому, тітонько».
Анна взяла дівчинку на руки, притиснула. Звідкись перед ними зупинилася автівка жовтого кольору: «Вам куди? Сідайте», – з неї виглянув симпатичний чорнявий водій. Вони розговорилися. Сергій, так звали хлопця, з райцентру. А в їх селі – проїздом у відрядження їде. «Гарненька у вас донечка. На маму схожа», – усміхнувся Сергій, коли вони під’їхали додому.
Анна не розуміла й сама, чому весь вечір перед її очима стояв Сергій, його тепла усмішка, блиск карих очей. Вона довго не могла заснути. Їй би теж уже хотілося мати сім’ю, дітей, кохати і бути коханою. Як Тетяна…
Через місяць, повертаючись з роботи, побачила біля воріт знайоме авто сонячного кольору. Не повірила своїм очам – Сергій? Але чому він тут? «Захотів тебе побачити, Анютко. Усі ці дні ти була зі мною в думках і у снах. Знаю, що ти не замужем. Давай поговоримо», – обдав її іскрами своїх карих очей, від чого у неї ледь не вискочило серце.
… З тугою в душі віддавала Ольга Аню з рідного дому. Знала: нелегко їй буде, адже Сергій – круглий сирота, мешкає на найманій квартирі. Звісно, у їх великому домі їм би теж місце знайшлося, але молоді забажали жити окремо. Та й Тетяна з Миколою навіть не натякнули, щоб мешкати разом.
Час котився, мов з горба. Ангелінка стала студенткою педагогічного вишу, Микола створив власний бізнес. Оновив і так добротне їхнє помешкання. Але усе це не втішало маму Ольгу. Серце хвилювалося за Аню, яка нездужала, а потім Сергій мав серйозні негаразди. Синочок Артем скоро подорослішав, допомагав їм у всьому. Часто навідувала їх Ольга. І жодного разу – Тетяна. Забагатіла, тому зачерствіла, краялося серце Ольги.
Але ж вона навчала доньок вірності, любові та миру в родині. Та чомусь виходило так, що проживаючи разом із сімейством Тетяни, зі своїми проблемами Ольга зверталася до Ані, хоч у неї своїх клопотів – ціла торба. Чи то субсидію оформити, чи на огляд поїхати, посидіти біля мами – усе Анна.
Одного літнього ранку вибирала Ольга малину в садку. Цього року ягоди щедро вродили. Вже закрутила більше десятка слоїків. Ані теж відвезти слід. Артемко дуже малину любить. Звісно, найліпше було б, якби прямо з куща смакував. Та не запрошує Тетяна сестру до них. Широкою хазяйкою стала. Слід би віддати те, що придбала Ані. Хустками американськими поділити б сестер. Не раз Ольга просила Анну: «Приїдьте з Сергієм, і забери те, що тобі належить. А то, як закрию навіки очі – чи поділиться чимось Таня з тобою?» «Ви ще довго жити маєте, мамо», – казала Анна.
Ольга відчуває як зсувається із стільця, падає на траву, а на неї розсипається з миски малина… Була дев’ята година ранку, але про те, що сталося з мамою Тетяна сповістила Ані аж увечері. Поклавши разом з Миколою матір на ложе, не спішила кликати на сусідів, ні знайомих. Разом з чоловіком нишпорили в маминій кімнаті, переховували те, що Ольга придбала для Ані – гроші, золоті сережки, ланцюжок з хрестиком Артемкові, вишиті бісером сорочки, доріжки, весільний рушник, американські хустки. Заховала у стодолі навіть швейну машинку, яку Аня купила мамі за свою першу зарплату.
Нічим Тетяна з сестрою не поділилася. Так, наче Анна й не була донькою Ольги.
Відтоді Аня зачинила своє серце для сестри. Господь допоміг їй здолати недугу, разом з чоловіком підняти на ноги сина, отримати квартиру. Якось, зустрівшись на дорозі. Тетяна зупинилася: «Давай поговоримо, сестро». Але Анна відвернулася, наче й не чула її слів.
«Через глибоку ріку кривди я перейшла, щоб ось так легко простити Тетяні», – каже мені Анна.
Здається, я розумію її. І все-таки, прощаючись із нею, в глибині душі бажаю Ані припинити непорозуміння із сестрою, звільнити серце від нерозуміння, неприйняття і приготувати в ньому місце для Бога, щоб не довелося іще довго блукати. Молитися треба і відчути смирення під сильною рукою Господа, і він у свій час вознесе кожного з нас. І тоді не доведеться сестрам по черзі ходити матір навідувати.
Автор – Марія МАЛІЦЬКА
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never be able to trust anyone again,” Andrew said, turning an empty espresso cup between his fingers. His voice broke and trembled so convincingly that Ksenia instinctively leaned closer. “You know, when you’ve been betrayed, it’s like losing a part of yourself. She left a scar I’ll never get over. I truly believed I wouldn’t survive it…” Andrew sighed heavily and talked for a long time—about the wife who never appreciated him, about the pain that wouldn’t let go, about how terrified he was to start over. Every word settled in Ksenia’s heart like a warm pebble, and she already imagined she’d be the woman to restore his faith in love. Together, they would heal his wounds. He’d finally see that real happiness was possible—with her. It wasn’t until their second date, between dessert and coffee, that Andrew mentioned Maxim… “I have a son, by the way. He’s seven. He lives with his mother, but spends every weekend with me. The court decided that.” “That’s wonderful!” Ksenia gave a bright smile. “Children are such a blessing.” She pictured Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, cozy evenings watching TV. The boy would need a woman’s care, a mother’s warmth. She would be his second mum—not to replace the real one, of course, but to be someone close, someone he could rely on… “You’re really sure you don’t mind?” Andrew looked at her with an odd smirk that Ksenia mistook for distrust. “Most women run for the hills when they hear I have a child.” “I’m not most women,” she replied proudly. …The first weekend with Maxim was a proper celebration. Ksenia made blueberry pancakes—his favourite, as Andrew had warned her. She patiently sat with a maths textbook, making problems easy to understand, washed his dinosaur T-shirt, ironed his school uniform, made sure he was in bed by nine. “You should take a break,” she told Andrew one day, noticing how he sprawled out on the sofa with the remote in his hand. “I’ve got this.” Andrew nodded—gratefully, so she thought at the time. Now she realised it was the nod of a man accepting what was rightfully his. …Months became years. Ksenia worked as a manager in a logistics company—out at eight in the morning, back at seven at night. The pay was pretty decent, as far as London went. Enough for two. But there were three of them. “They’ve delayed the project again,” Andrew would announce as if reporting a natural disaster. “The client bailed. But there’s a big contract just round the corner, I promise.” The big contract hovered on the horizon for a year and a half. Sometimes it seemed closer, sometimes it drifted away, but it never actually arrived. The bills, on the other hand, showed up right on cue. Rent. Electricity. Internet. Groceries. Child maintenance for Marina. New trainers for Max. School fees. Ksenia paid the lot without complaint. She saved on lunches, brought in tubs of pasta, refused to take a taxi even in the pouring rain. She hadn’t splashed out on a manicure for over a year—did her own nails, trying not to think about how she used to afford pampering at the salon. In three years Andrew gave her flowers exactly three times. She remembered each bunch—cheap, slightly withered supermarket roses from the corner stall, the thorns already broken off. Probably a discount… The first bouquet came as an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second—after a row when her friend visited with no warning. The third was brought home after he missed her birthday because he stayed out with his mates (or simply forgot…) “Andrew, I don’t need expensive presents,” she tried to keep her voice gentle, choosing every word. “But sometimes, I’d just like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face twisted instantly. “Money, it’s always about money with you, isn’t it? Presents, presents. Does love mean anything to you? All I’ve been through, and you complain?” “I didn’t mean—” “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like mud. “After everything I’ve done for you, you still find something to whinge about.” Ksenia fell silent. She always did—it was just easier that way. Easier to live, easier to breathe, easier to pretend everything was fine. Strangely, Andrew always managed to find money for nights out with friends. Pubs, watching the football, café meetups every Thursday. He’d come home tipsy and cheerful, reeking of sweat and cigarettes, falling onto the bed without noticing Ksenia was still awake. She told herself: this is just how things are. Love means sacrifice. Love means patience. He’ll change. Of course he’ll change. I just have to wait a bit longer, love him a bit harder, give him all the support he needs—he’s been through so much… …Any talk of a wedding was like walking through a minefield. “We’re happy as we are—why do we need a piece of paper?” Andrew would shrug off the subject as if batting away a fly. “After what happened with Marina, I need time.” “Three years, Andrew. Three years is a long time.” “You’re putting pressure on me! It’s always the same with you.” He’d storm out of the room and end the conversation. Ksenia really wanted children. Her own, flesh and blood. She was twenty-eight, and her biological clock seemed to tick louder every month. But Andrew wasn’t up for being a father again—he already had a son, and, in his mind, that was plenty. …That Saturday she only asked for one day. Just one single day. “The girls have invited me round. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as if she’d just announced plans to run off to another continent. “And Max?” “You’re his dad. You can spend the day with your son.” “So now you’re abandoning us? On a Saturday? When I was planning to have a break?” Ksenia blinked. Then blinked again. In three years she had never left them alone. Not once. She cooked, cleaned, helped with schoolwork, did the washing, ironing—all while holding down a full-time job. “I just want to see my friends. For a few hours… And he’s your son, Andrew. Surely you can spend one day with him without me?” “You should love my son as you love me!” Andrew suddenly roared. “You’re living in my flat, eating my food, and now you’re showing your true colours?!” His flat. His food. Ksenia was the one paying the rent. Ksenia bought the food from her wages. For three years she’d supported a man who shouted at her for wanting a day with her friends. She looked at Andrew—at his twisted face, the vein bulging on his forehead, clenched fists—and for the first time, truly saw him. Not the tragic victim of fate, not some lost soul in need of saving, but a grown man who was a master at exploiting someone else’s kindness. To him, Ksenia wasn’t a beloved partner or a future wife—just a financial backer and unpaid housekeeper. Nothing more. When Andrew left to drop Max off with Marina, Ksenia pulled out a travel bag. Her hands moved calmly, confidently—no shaking, no doubt. Passport. Phone. Charger. A couple of T-shirts. Jeans. The rest she could buy later. The rest didn’t matter. She didn’t bother leaving a note. What was the point of explaining things to someone who never really saw her anyway? The door closed quietly behind her. No drama. The phone calls started within the hour. First one, then another, then a deluge—an incessant ringing that made the phone vibrate in her hand. “Ksenia, where are you?! What’s going on?! I come home and you’re not here! How dare you? Where’s dinner? Am I supposed to go hungry? What’s all this nonsense?” She listened to his voice—angry, demanding, full of self-righteous outrage—and was amazed. Even now, when she’d left, Andrew only thought about himself. His inconvenience. Who would cook for him now? Not a single “sorry.” Not one “are you okay?” Just “how dare you.” Ksenia blocked his number. Then she found his profile in her chat app—blocked it. Social media—blocked. Every avenue he could use to reach her, she built a wall. Three years. Three years of living with a man who didn’t love her. Who used her kindness like it was disposable. Who convinced her that sacrificing herself was what love was all about. But love isn’t like that. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t turn a living, breathing person into the hired help. Ksenia walked through the London evening—and, for the first time in ages, breathing came easy. She vowed to herself: never again would she confuse love with self-sacrifice. Never again would she rescue those who only trade on pity. Always, from now on, she would choose herself. Only herself.
I honestly thought after my divorce Id never trust anyone again, Alex was turning his empty espresso cup in his...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...