“Мамо, я таки народжу йому сина,навіть ціною свого життя!,-кричала Зоя. Шкода, що чоловік не оцінив такої жертви

Кожного дня мама Зої забирає внучку з дитячого садка. В такі  хвилини жінка ніби оживає…Ну як не радіти такому світловолосому допитливому щастю? Але вмить важка журба знову охоплює серце ще нестарої жінки…

Щовечора Зойчина мама повертається з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку Аліну. Онучка із захватом розповідає бабусі про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживає від дитячого щебету: голубить дівчинку поглядом, несміливо всміхається, торкається долонею світлого волоссячка.

Колись давно Світлана справді була щасливою. Вона досі в усіх барвах пам’ятає той червневий світанок, коли в неї, здавалося, виросли крила: крізь віконну шибку пробивалося сонячне проміння, голосно співали птахи, а вона щойно стала мамою прекрасної донечки. Правда, через кілька днів щастя затьмарили слова лікарів — у її крихітної Зої складна вада серця. Операцію медики не рекомендували: надто ризиковано. Казали, що хіба тоді, коли пацієнтка виросте, стане дорослою і хворе серце зовсім виснажиться із сил. А поки радили оберігати дівча від фізичних навантажень, застуд, стресів…

Світлана проплакала два дні. А потім, годуючи малечу грудьми, зрозуміла: вона мусить бути сильною. Заради своєї донечки. Заради того, щоб Зоя жила повноцінним життям. На щастя, хвороба майже не проявлялася, дівчинка ніяк не вирізнялася серед ровесників. Росла кмітливою, щирою, веселою, хіба задихалася, бавлячись із дітьми в активні ігри.

У школі в Зої проявилися здібності до вивчення іноземних мов. Світлана раділа, бо ж із такими знаннями легко здобути престижний фах, наприклад, стати перекладачем. Чим не робота для її тендітної доньки із хворим серденьком? Зоя вчилася старанно, була доброю, слухняною. Аж поки не закохалася в Ігоря. Старший від дівчини на чотири роки, хуліган, зірвиголова. Ну що могло пов’язувати сором’язливу відмінницю із хлопцем, який з юних літ стояв на обліку в міліції?

Зоя плакала вечорами, в’янула від погляду його карих очей, відмовлялася ходити до репетитора та закинула читання книжок. Світлана вірила: мине місяць-другий, і дочка забуде про свою першу закоханість. Може б усе так і було, якби одного дня Ігор сам не звернув увагу на світлокосу дівчину. Подарував величезний букет троянд, покатав на мотоциклі — і все, Зоя пропала. Ні материні благання, ні батькові застороги не впливали на дівчину. Абияк готувала домашнє завдання і втікала надвір до коханого. Поверталася пізно ввечері щаслива, із сяючими очима, пропахла гірким димом Ігорових цигарок.

Випускні іспити Зоя здала добре. Вже намітила університет, де здобуватиме вищу освіту. А Світлана вірила, що наука вхопить доньку у свій вир і захоплення Ігорем нарешті залишиться в минулому. Бо її одиначці треба розумного, інтелігентного зятя, а не якесь перекотиполе…

Того дня вони обирали сукню для випускного балу. Зоя зазирала у блискучі вітрини магазинів та раділа: життю, сонцю, молодості.

— Ти в мене — справжня красуня! — торкнулася доньчиної пшеничної коси Світлана.

Зоя посміхнулася матері… і втратила свідомість. Світлана миттєво підхопила зімлілу доньку, а всередині в неї все похололо. «Невже щось із серцем?!» — вколола жахаюча, отруйна думка.

— «Швидку», викличте хтось «швидку»! — гукнула до людей, що проходили повз. Небайдужі допомогли їй покласти Зою на лавку. Хтось хлюпнув в обличчя дівчини водою із пластикової пляшки. За кілька секунд Зоя розплющила очі. Світлана нахилилася до зблідлого доньчиного личка.

— Мамо, не треба лікарів. Зі мною все добре. Просто я вагітна… Боялася тобі сказати про це, — ледь чутно промовила дівчина.

Світлана не пам’ятає, як вони з донькою повернулися додому. Кілька днів перебувала в якомусь вакуумі — стрес, розпач, сльози. Бо як так? Медики завжди наголошували: вагітність для її Зої — великий ризик. А краще й узагалі не народжувати. Не ризикувати життям. Ліпше жити для себе або узяти маля з дитбудинку. А тут ось таке… Ще й дитя від цього потіпахи Ігоря. Одразу після закінчення школи, на порозі студентської юності.

Вступ в університет, звісно, одразу відклали. Принаймні на рік. Закрадалася думка й про те, аби відправити доньку на аборт. Але ж все-таки рідне внучатко… І ще Світлана відчувала — якщо так вдіє, то Зоя її не простить, прокляне. Із чоловіком кинулися шукати досвідчених лікарів, професорів. Хто б згодився допомогти її хворій доньці народити дитину й залишитися живою.

Про помпезне весілля і не йшлося. Ігор не поспішав пропонувати Зої руку і серце, та ледь жива від хвилювань Світлана пообіцяла, що вб’є його, якщо він відмовиться розписатися з донькою. Створення нової сім’ї відсвяткували вечерею у родинному колі. А наступного дня молоді почали жити окремо — у бабусиній квартирі, яка перейшла Зої у спадок.

Ігорове юнацьке захоплення одразу випарувалося. Де й поділися трояндові букети, поїздки на мотоциклі, вечірні прогулянки й романтичні обіцянки? Зять не бажав ніде працювати, його дратувала Зоїна втомлюваність і слабкість. Він дорікав їй забаганками, зривав на молодій дружині злість, а тоді зникав з дому як не на ніч, то на кілька діб. Але Зоя і далі дивилася на нього закоханими очима, мовчки ковтала приниження і танула від ніжності, коли горнулася до міцного чоловічого плеча.

Потім, коли носити дитину стало зовсім важко, її поклали в лікарню й Ігор загуляв, навіть приводив додому чужих жінок. Правда, Світлана робила все, аби її донька не дізналася про подружні зради. І молилася, щоби Бог та лікарі зберегли Зої і ненародженому маляті життя. Господь почув материнські благання — із донькою, запевнили медики, усе обійшлося, маленька Алінка народилася без ускладнень. Ось тільки Ігор забирати дружину з немовлям із пологового так і не з’явився — святкував народження доньки із товаришами.

А вже на хрестинах малої зять напився до чортиків й показав усім свою чорну сутність: горлопанив, трощив меблі, докоряв дружині, що не народила йому сина. Гості швидко випарувалися із хати, а перелякана Зоя на колінах просила батька не викликати поліцію. «Проспиться і посмирніє», — шепотіла, витираючи сльози.

Алінка росла, але батько не приділяв їй ні уваги, ні тепла, ні турботи. Біля агресивного чоловіка бідувала і Зоя. Ігор принижував її, ображав. Світлана безліч разів просила доньку розлучитися з ним, але Зоя була тверда, наче кремінь. Розмову обривала вкрай швидко: «Я люблю його, мамо. Він — мій чоловік та батько моєї дитини». І в рідкісні хвилини тиші та спокою дивилася в карі очі Ігоря із тією давньою, мовби ще юнацькою, палкою любов’ю. Від безвиході та болю за Зою Світлана тихо плакала ночами в подушку. Вона мовби відчувала — це кохання ще колись вб’є її доньку.

Про другу вагітність Зої мати дізналася, коли та була вже на третьому місяці. Світлана ридала вголос і мало не рвала на собі волосся:

— Донечко, невже ти не розумієш, що твоє серце цього не витримає?! Ми ледве вимолили Алінку. Лікарі так відчайдушно за вас боролися. А виношуючи другу дитину, ти можеш померти!

Але Зоя, мов загіпнотизована, твердила своє:

— Ігор дуже мріє про хлопчика, сина. І я йому його подарую, чого б мені це не вартувало. Він щодня просить у мене нащадка. Я мушу йому народити хлоп’ятко. Ігорчика.

Матір взялася водити Зою по лікарях. Усі, як один, запевняли, що благополучного фіналу тут бути не може. Наполегливо радили Зої перервати вагітність, бо хто потім буде відповідати за смерть молодої жінки? Від хвилювань Світлана зовсім вибилася із сил й не впізнавала самої себе, коли мигцем зазирала у дзеркало. Просила Зою лягти в лікарню, поберегтися, але й тут донька затялася на своєму — як вона залишить чоловіка одного, коли він не проти скочити в гречку?

Минав час, і Зої ставало щораз гірше. Їй було важко няньчитися з Алінкою, ходити, просто дихати. Зате її живіт ставав усе більшим, а поштовхи малюка — сміливішими. На котромусь із ультразвукових обстежень спеціалістові врешті вдалося роздивитися стать майбутньої дитини.

— У вас буде дівчинка, — зиркнув лікар на Зою.

По щоках жінки покотилися сльози. Вона довго не наважувалася сказати Ігореві, що вони очікують на другу донечку. А коли врешті насмілилася, той кинув на неї погляд, повний презирства:

— Ну що ти за баба?! Навіть пацана народити не можеш!

Грубо відштовхнув жінку і почав збиратися на зустріч зі своїми дружками. Зою раптом щось закололо у грудях, їй різко забракло повітря, потемніло в очах. Спочатку Ігор думав, що дружина розжалоблює його «своїми штучками», але коли бліда жінка сповзла по стіні донизу, таки кинувся викликати «швидку».

Через годину лікар винувато розвів руками.

— Вибачте, зробили все, що могли. Не врятували. А от щодо дитини… Ви — батько, підпишіть кілька документів. Будемо боротися за новонароджену, правда, шансів майже немає…

— Таки дівка? Та кому вона треба? Ще й така проблемна. Якби хоч пацан, — відмахнувся Ігор.

Коли до лікарні приїхала безтямна від горя Світлана, зятя там уже не було.

Крихітне немовля прожило лише кілька годин. Певне, Зоя забрала молодшу доньку до себе, щоби не почуватись у засвітах зовсім самотньою. А Ігор не прийшов навіть на похорон своєї дружини, жодного разу не поцікавився, хто опікуватиметься його дитиною. Зник, наче його ніколи і не було.

Через півроку Світлана дізналася від знайомих, що її зятя вбив хтось із алкоголіків під час п’яної оргії в сусідньому місті. Виснажена горем жінка не відчула нічого — ні зловтіхи, ні полегшення, ні тим паче жалю. Та й перейматися їй тепер треба було іншим — як зібрати всі сили й разом із посивілим чоловіком вивести в люди Алінку. Біляву і таку схожу на Зою дівчинку, що своєю усмішкою вміє розганяти навіть найчорніші думки…