Connect with us

З життя

25 років тому чоловік поїхав за кордон… Стрес і тривога призвели до раку

Published

on

25 років тому чоловік поїхав за кордон… Від стресу і тривог я захворіла на рак

Добрий день. Довго вагалася, чи варто писати свою історію, але, можливо, комусь вона стане в нагоді… Хтось побачить себе, а хтось уникне помилок, які вчинила я.

Я хочу залишитися анонімною, але мені потрібна порада. Просто погляд з боку.

Я вийшла заміж по любові…
Я була молодою, коли покохала його. Мені було всього 18 років, йому — 22. Це була велика, чиста любов, в якій не було сумнівів. Ми думали, що подолаємо будь-які труднощі, що нам нічого не страшно, якщо ми разом.

Через рік після весілля у нас народився син. Тоді я була щаслива… але, як виявилося, ненадовго. Почалися важкі часи. Грошей не вистачало, моя декретна виплата була мізерною, а його зарплати ледве вистачало, щоб оплачувати рахунки. Ми жили скромно, як і багато сімей, але мій чоловік вирішив, що цього недостатньо.

— Я поїду за кордон. Там платять більше, ми зможемо жити краще, — сказав він одного разу.

Я благала його не їхати. Говорила, що впораємося. Що багатьом складно, але вони залишаються разом, підтримують одне одного. Він не слухав.

Так я залишилася одна з дитиною.

Рік минав за роком.

Я сподівалася, що він повернеться, але він не хотів. Казав, що за кордоном заробить більше. Що ще трохи — і все буде добре.

Я прохала, благала його залишитися. Тут вже була робота, я теж заробляла. Батьки допомагали з дитиною. Ми могли б жити, як всі… Але він не хотів повертатися.

Ми залишилися з однією дитиною. Я хотіла другу, мріяла про велику сім’ю, але він сказав:

— Грошей немає. Одного прогодувати б.

Але навіть з одним він не хотів бути поруч. Приїжджав на тиждень-два і знову їхав.

Я сама виховувала сина, ходила на батьківські збори, сиділа з ним ночами, коли він хворів. Ніколи не казала чоловікові, що дитина хвора, не хотіла тривожити його… а він і не запитував.

Він все одно не повернувся…
Якби він заробляв величезні гроші, якби ми жили в розкошах, я б могла сказати: «Це того варте». Але ні. Грошей вистачало лише на те, щоб нормально існувати.

Все одно були кредити — то на дах, то на машину, то на нову пральну машину. Все, як у всіх.

Я не раз намагалася пояснити йому, що гроші — це не головне, що синові потрібен батько, що я втомилася… але він не чув.

Він жив там. А ми — тут.

Роки йшли.

Минуло 25 років.

Він повернувся.

Але не з накопиченими грішми, а з боргами.

Я закрила частину його боргів, продавши бабусин будинок. Він дякував мені, казав, що любить, що ми нарешті будемо разом.

Але якою ціною?

Занадто пізно…
Здавалося б, ось він — довгоочікуваний мир. Чоловік вдома, нікуди не їде, не п’є, не гуляє… Здавалося б, я повинна радіти.

Але я раптом зрозуміла, що в цьому домі мені нема чим дихати.

Щоб підтримувати спокій, мені довелося відмовитися від себе.

Я перестала зустрічатися з друзями — він їх не любив. Казав, що в нього немає друзів, а значить, і мені вони не потрібні. Він не забороняв, але так дивився, що бажання кудись іти зникало.

Я перестала носити гарні речі. Він не любив яскравий одяг, макіяж, підбори. Казав, що це не пасує жінці в нашому віці.

Я більше не сміялась, не розповідала смішні історії, не мріяла.

Я жила. Працювала. Прибирала. Готувала. Спала.

Один-два рази на рік ми їздили відпочивати. Звичайно, вдвох. Без друзів, без компаній. Тому що він нікого не любив.

І я все терпіла. Все.

Але організм не витримав…
Усе це життя — нескінченна рутина, напруга, самотність — зламали мене.

Я захворіла.

Діагноз був страшний. Онкологія.

Мій світ завалився за один день.

Я не знаю, скільки мені залишилося.

Але я знаю одне: якби можна було повернути час назад, я б не жила так.

Я б ніколи не дозволила собі бути тінню.

Я б не дозволила чоловікові керувати моїм життям.

Я б не відмовилася від себе заради ілюзії сім’ї.

Тепер вже пізно.

Мій син виріс, у нього своє життя. Батьки старі, я дбаю про них, як можу.

А чоловік… Він каже, що любить мене. Що буде поруч.

Але мене це більше не гріє.

Я прожила життя не так, як хотіла.

Я була вірною дружиною. Терплячою. М’якою. Я чекала на нього. Любила.

А він… Він просто жив так, як хотів.

Якби я могла повернутися в минуле…
Я б обрала себе.

Але тепер я можу сказати лише одне: не живіть так, як жила я.

Не ставте себе на останнє місце.

Не втрачайте себе заради стосунків, які не роблять вас щасливими.

Життя занадто коротке, щоб чекати.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × два =

Також цікаво:

З життя48 хвилин ago

They’re All Just the Same, Aren’t They?

David, are you serious? Those nasty roses again? Pippa pursed her lips, eyeing the bouquet. I’ve told you a hundred...

З життя2 години ago

Why Was Pronya Cast Aside?

A municipal sweepers van pulled up to the tip. A big, grey rag flew onto the concrete slab. The caretaker,...

З життя3 години ago

My Niece Insisted on Receiving a Pram as a Gift, and When She Refused, She Turned the Family Against Me.

My niece asked for a pushchair as a present, and when I refused she turned the whole family against me....

З життя4 години ago

I’m 45 Years Old and No Longer Welcoming Guests into My Home.

Im 45 now and I no longer entertain anyone in my flat. Some folk seem to forget that when they...

З життя5 години ago

My Daughter Handed Me an Invitation to Her Wedding, and When I Opened It, I Nearly Fainted.

My daughter handed me a wedding invitation, and the moment I unfolded it the world seemed to tilt and I...

З життя6 години ago

At Christmas Dinner, My Daughter Boldly Declared, “Mum, Your Needs Are Last on the List!”

At the Christmas dinner, with everyone watching, my daughter blurted out, Mum, your needs are always last. I want you...

З життя7 години ago

The Right to Choose

Emma wakes up a minute before her alarm. The room is still dim, but the grey February light filters through...

З життя8 години ago

Restoring Trust: The Path to Rebuilding Confidence

Repairing Trust I remember walking toward the towns adultlearning centre as if I were still hunting for a shed to...