Connect with us

З життя

25 років тому чоловік поїхав за кордон… Від стресу і тривог я захворіла на рак

Published

on

Вітаю. Довго вагалася, чи варто писати свою історію, але, можливо, хтось її прочитає і задумається. Можливо, хтось побачить у ній себе, а хтось — уникне помилок, які зробила я.

Я хочу залишитися анонімною, проте мені потрібна порада. Просто погляд зі сторони.

Я вийшла заміж з кохання…
Я була молода, коли закохалася в нього. Мені було всього 18 років, а йому — 22. Це було велике, чисте кохання, в якому не було сумнівів. Ми вірили, що здолаємо будь-які труднощі, що нам нічого не страшно, коли ми разом.

Через рік після весілля у нас народився син. Я була щаслива тоді… але, як виявилося, ненадовго. Настали важкі часи. Грошей не вистачало, моя декретна допомога була мізерна, а з його зарплатою ледве вдавалося платити рахунки. Ми жили скромно, як і багато сімей, але мій чоловік вирішив, що цього недостатньо.

— Я поїду за кордон. Там більше платять, ми зможемо жити краще, — сказав він одного разу.

Я благала його не їхати. Казала, що ми впораємося. Що багатьом складно, але вони залишаються разом і підтримують один одного. Він не послухав.

Так я залишилася сама з дитиною.

Рік змінювався роком.

Я сподівалася, що він повернеться, але він не хотів. Казав, що за кордоном заробить більше, що ще трохи — і у нас все буде добре.

Я просила, благала його залишитися. Тут вже була робота, я також заробляла. Батьки допомагали з дитиною. Ми могли б жити, як всі… Але він не хотів повертатися.

Ми залишилися з однією дитиною. Я хотіла другого, мріяла про велику сім’ю, але він сказав:

— Грошей немає. Одного б прогодувати.

Але навіть з одним він не хотів бути поряд. Приїжджав на тиждень-два і знову їхав.

Я сама виховувала сина, ходила на батьківські збори, сиділа з ним ночами, коли він хворів. Ніколи не говорила чоловіку, що дитина хвора, не хотіла тривожити його… а він і не питав.

Він все одно не повернувся…
Якби він заробляв баснословні гроші, якби ми жили в розкоші, я б могла сказати: «Це того вартувало». Але ні. Грошей вистачало тільки на те, щоб нормально існувати.

Все одно були кредити — то на дах, то на машину, то на нову пральну машину. Все як у всіх.

Я не раз намагалася пояснити йому, що гроші — це не головне, що синові потрібен батько, що я втомилася… але він не слухав.

Він жив там. А ми — тут.

Роки йшли.

Минуло 25 років.

Він повернувся.

Але не з накопиченими грошима, а з боргами.

Я закрила частину його боргів, продавши бабусин дім. Він дякував мені, говорив, що любить, що тепер ми нарешті будемо разом.

Але якою ціною?

Занадто пізно…
Здавалося б, ось він — довгоочікуваний мир. Чоловік вдома, нікуди не їде, не п’є, не гуляє… Здавалося б, я маю радіти.

Але я раптом зрозуміла, що в цьому домі мені нічим дихати.

Щоб підтримувати спокій, мені довелося відмовитися від себе.

Я перестала зустрічатися з друзями — він їх не любив. Казав, що в нього немає друзів, а отже, і мені вони не потрібні. Він не забороняв, але так дивився, що бажання кудись іти зникало.

Я перестала носити гарний одяг. Він не любив яскраві вбрання, макіяж, підбори. Казав, що це не личить жінці у нашому віці.

Я більше не сміялася, не розповідала кумедні історії, не мріяла.

Я жила. Працювала. Прибирала. Готувала. Спала.

Один-два рази на рік ми їздили відпочивати. Звичайно, удвох. Без друзів, без компаній. Бо він нікого не любив.

І я все терпіла. Все.

Але організм не витримав…
Це життя — нескінченна рутина, напруга, самотність — зламало мене.

Я захворіла.

Діагноз був страшний. Онкологія.

Мій світ зруйнувався в один день.

Я не знаю, скільки мені залишилося.

Але я знаю одне: якби можна було повернути час назад, я б не жила так.

Я б ніколи не дозволила собі бути тінню.

Я б не дозволила чоловіку керувати моїм життям.

Я б не відмовилася від себе заради ілюзії сім’ї.

Тепер вже пізно.

Мій син виріс, в нього своє життя. Батьки старі, я дбаю про них, як можу.

А чоловік… Він говорить, що любить мене. Що буде поруч.

Але мене це більше не гріє.

Я прожила життя не так, як хотіла.

Я була вірною дружиною. Терплячою. М’якою. Я чекала його. Кохала.

А він… Він просто жив так, як хотів.

Якби я могла повернутися в минуле…
Я б обрала себе.

Але тепер я можу сказати лише одне: не живіть так, як жила я.

Не ставте себе на останнє місце.

Не втрачайте себе заради стосунків, які не роблять вас щасливими.

Життя занадто коротке, щоб чекати.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + сім =

Також цікаво:

З життя9 хвилин ago

Чарівні вії й самотність: як знайти справжнє щастя

Красиві вії та порожня хата: історія про те, як серце обмануло Ой, добрі люди, слухайте ж, бо розповім вам історію,...

З життя11 хвилин ago

«Крізь сльози — до нового життя: історія з дому для літніх»

Ой, дорогі мої, сідайте ближче, бо розповім вам історію, яку й сама ледве до ладу складаю. Жила собі, страждала, а...

З життя1 годину ago

Забута у вогні минулого: моя історія самотності

Ой, дитино моя, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі давню історію не звичайну, а таку, що болить, наче ножем...

З життя1 годину ago

Щастя, знайдене у любові: історія, сильніша за зраду

Як Оленка з Марійкою щастя знаходили: казка про кохання, міцніше за зраду Ой, діти, підіть ближче, розповім вам історію, що...

З життя2 години ago

Я заснула на плечі незнайомця в літаку… і те, що він зробив потім, назавжди перевернуло моє життя.

Я заснула на плечі чужої людини у літаку і його вчинок змінив мою долю назавжди.Мені здавалося, що це один із...

З життя2 години ago

Хлопчик закричав, що в труні лежить не його мати: спершу всі вважали, що це від горя, поки не відкрили труну

Той день був затягнутий сірою млою, ніби сама природа шанувала жалобі. Люди в чорному поволі збиралися у церкві, пошепки ділячись...

З життя2 години ago

Тиша, що нагадує про гуле життя: як дрібниці руйнують родини

Ой, онучі мої, слухайте бабусю Хоча й кажуть, що в будинку для літніх тихо, але для мене ця тиша нагадує,...

З життя2 години ago

Старість і самотність: історія маленького дива

Колись, діточки, у нашому старому будинку на вулиці Шевченка жила одна бабуся з квартири під номером пять. Її мало хто...