6 годин роздумів: Чому невістка була такою ворожою до нас?

6 років мене мучило питання: Чому невістка була такою ворожою до нас?

Я не спілкувалася з сином Тарасом шість років. Навіть не була запрошена на його весілля. Я знала, що в цьому винна моя невістка Софія. Не розуміла чому, але через неї страждала дуже.

З чоловіком у нас троє синів, а в нього є ще син від першого шлюбу. Звісно, я люблю всіх своїх дітей, але Тарас, найстарший, був настільки бажаним, що залишився моєю гордістю.

Шість років тому Тарас зустрів майбутню дружину. З самого початку все пішло не так. Перше враження від неї було скоріше позитивним. Перший її візит до нашого дому пройшов без проблем. Проблеми почалися з другого візиту. Ми сиділи за столом, коли вона раптово сказала Тарасові: «Ти так погано вдягаєшся. Я подарую тобі гарний одяг». Він відповів: «Не потрібно нічого мені дарувати, у кожного свій смак». Я стала на його сторону. Софія насупилася, але промовчала.

Наступного дня Тарас поцілував мене на прощання, а Софія навіть не підійшла. Я не усвідомила, що саме сталося. Лише пізніше зрозуміла, що одним коментарем накликала на себе невдоволення невістки.

Навіть на весілля мене не запросили

Через кілька місяців незвичної тиші Тарас запросив нас на день народження в Львів – вона була з того міста. Ми з чоловіком вирішили зупинитися в готелі, щоб залишити молодятам простір, але Тарас наполягав на тому, щоб ми залишилися в домі Софії, попередивши, що, ймовірно, її не побачимо, бо вона зайнята в магазині батьків.

На обід ми мали зустрітися в ресторані, але вона не прийшла. Через кілька днів Тарас сказав: «Мамо, я одружуюся з Софією». Потім додав, що не хоче великого весілля, лише невеличке святкування. Я це підтримала, сказала, що рада за нього.

Через тиждень він зателефонував і сказав, що Софія не хоче, щоб я була на весіллі. Запрошення отримав тільки мій чоловік. Брати теж не були запрошені. У мене не було слів, щоб описати, що я пережила в цей момент. Я передала слухавку чоловікові, і він сказав Тарасові, що не піде на весілля без мене і дітей. Тарас з роздратуванням кинув слухавку.

Наступні дні невістка намагалася вийти на зв’язок зі мною, але завжди потрапляла на мого чоловіка. Нарешті вона зателефонувала мені і з неприємним тоном сказала: «О, нарешті!» Я накопичила стільки гніву, що не витримала і сказала їй: «Знаєш, я не хочу більше про тебе чути!» Це була наша остання розмова.

Незабаром після цього вони поїхали за кордон. Протягом двох років ми нічого про них не знали. Моя сестра написала їм, і Софія відповіла: «Тарас тепер має нову сім’ю». Власне, син підтримував зв’язок тільки з братом Василем, з яким зрідка бачився, але більше до нас не приходив. Ось так минуло шість років.

Я намагалася вийти на зв’язок з Тарасом кілька місяців тому, бо дуже за ним сумувала. Написала два листи із вибаченнями – один для Тараса, інший для Софії. Жодної відповіді.

Коли моя мама померла три роки тому, Тарас не приїхав на похорон. Він не з’явився також, коли я втратила старшу сестру. За останні шість років ми отримали від нього лише одне повідомлення на день народження мого чоловіка. І з того часу – тиша.

Я відчуваю, ніби частина мене померла. Випадково дізналася, що вони переїхали в інше місто, але навіть не знаю, яке це місто. Щодня думаю про Тараса. Найгірше, що я навіть не розумію, як ми дійшли до цього. Довго думала, що Софія його маніпулює, що хоче його тільки для себе. Питала себе: чому вона була такою ворожою до нас? Не знаю, адже вона так і не захотіла мені про це сказати. Можливо, я сама припустилася помилки з самого початку. Як мені хотілося б, щоб усе пішло інакше!

Два місяці тому ми з чоловіком вирушили на коротку подорож до Західної Європи – виграли її в лотерею. Коли ми гуляли по одній із вуличок чергового містечка на маршруті, зупинилися на дитячому майданчику. Задивилися і почали мріяти про онуків… Одне миле хлопча підійшло до нас, ганяючи м’яч. Воно так нагадувало мого сина в дитинстві! Я усміхнулася, чоловік підкинув м’ячик малюкові, а той повернув – так і розігралися… За хвилину хтось покликав дитину: «Еміль!»

Я не могла повірити в таку випадковість – назустріч йшли мій син і Софія! Після того, як ми обійнялися, пішов потік слів, у якому ми всі, ніби, загубилися. І вони, і ми так були закриті в собі, що перестали намагатися спілкуватися… Так, зізнаюся, якби хтось мені сказав «не хочу більше чути про тебе», навряд чи я б намагалася. Але я усвідомила це тільки після довгої розлуки з сином і його сім’єю. Вони теж пройшли складний етап. Але питання нашого онука «де дідусь і бабуся» змусило їх передумати. Очевидно, всі ми стали мудрішими і хотіли забути минуле.

Ми залишили екскурсійну групу і залишилися в маленькому містечку, де ніби почали все спочатку – змінені, шукаючи порозуміння.

Тепер ми надолужуємо згаяні роки і насолоджуємося взаємною любов’ю та повагою.