UA
Дві пари босоніжок і порожня валіза
В Одесі того літа пахло не морем, а пилом із розбитого будівництва навпроти Катерининого вікна. Вона саме діставала з шафи старі босоніжки — ті, що купила три роки тому в секонді на Рішельєвській, — коли телефон завібрував на підвіконні. На екрані висвітилось «Ніка» і сердечко, яке Катерина так і не видалила, хоч уже місяць не відповідала на повідомлення.
— Привіт, котю! — голос у слухавці звучав так, ніби вони розмовляли щойно вчора. — Уявляєш, ми нарешті отримали! Ті паспорти, пам’ятаєш, я тобі казала? Все, тепер усе буде по-іншому. Мама плакала від щастя просто в черзі!
Катерина сіла на край дивана. Босоніжка вислизнула з пальців і впала на підлогу.
— Які паспорти, Ніко?
— Ну як які? Російські! Нам по блату зробили одними з перших. Тепер і робота нормальна буде, і пенсія в мами, і взагалі…
Ніка щебетала про те, як вони з мамою ходили на якесь святкування біля пам’ятника, як усі раділи, як сусідка принесла шампанське. Катерина дивилась на босоніжку, що лежала на паркеті — підошва стерта, ремінець надірваний. Треба було викинути ще торік.
Вони дружили з Нікою з п’ятого класу, коли та переїхала з батьками з Луганська до Одеси. Батько в неї був військовий, родом із-під Воронежа, і Ніка навіть мала російське свідоцтво про народження. Але в шістнадцять років, коли прийшов час отримувати паспорт, вони з мамою оформили український — бо жили тут, вчились тут, і Ніка збиралась вступати до одеського університету.
У них була невеличка квартира на Селищі Котовського і дача в Затоці — крихітний будиночок на три кімнати, який вони здавали відпочивальникам усе літо. На ці гроші й жили весь рік. Мама Ніки не працювала — вона була з тих жінок, які вміють смажити млинці на вісімнадцять персон і пам’ятають, хто з гостей не їсть цибулю. Влітку в них у дворі завжди стояв такий запах смаженого, що сусіди збігались позичати сіль — просто щоб подихати.
Катерина ж жила з мамою, яка тримала невеличкий магазин тканин на Молдаванці. Працювала шість днів на тиждень, крутилась як муха в окропі, і вдома вони бачились хіба що пізно ввечері. Грошей вистачало, але не настільки, щоб не рахувати. Ніка ж завжди здавалась Катерині трохи щасливішою — у неї було море щоліта, у неї був дім, куди можна було покликати подруг, у неї була мама, яка пекла пиріжки з вишнею просто посеред тижня.
У дві тисячі четвертому, коли вони обидві були ще школярками, Катерина приїхала до Ніки в Затоку на вихідні. Вони сиділи на старому пірсі, бовтали ногами у воді, і Ніка розповідала, як поїде до Європи. Вона хотіла в Париж. Потім у Лондон. Потім до Італії, обов’язково до Венеції, бо там вулиці замість води. Катерина слухала і вірила — у Ніки все виходило легко, навіть мрії.
— От побачиш, — казала Ніка, — я ще надішлю тобі листівку з Ейфелевої вежі.
Минуло десять років. Ніка нікуди не поїхала. Спочатку не було грошей, потім не було часу, потім щось сталося з документами — вона так і не пояснила до ладу. Катерина ж після університету влаштувалась у невеличку IT-компанію, почала їздити у відрядження — спочатку до Києва, потім до Варшави, потім до Берліна. До двадцяти семи років вона побувала в десяти країнах і знала, як замовити каву шістьма мовами.
А тепер Ніка дзвонила і раділа російському паспорту.
— Ти ж розумієш, що це означає? — Катерина нарешті вставила слово. — Ти більше не зможеш сюди приїхати. Без візи. Та й у Європу тепер теж…
— Ой, та що ти! — перебила Ніка. — В Європі тій робити нічого. А тут тепер усе буде, як у тих, хто до нас на літо приїжджав. Пам’ятаєш, як вони жили? Грошей повно, машини дорогі, дітей у табори возили…
Катерина пам’ятала. Пам’ятала ті самі родини з Росії, які знімали у Ніки дачу на два тижні і справді кидались грішми — купували фрукти ящиками, замовляли обіди в ресторанах, давали дітям на кишенькові більше, ніж Катеринина мама заробляла за день. Але вона також пам’ятала, як ці самі люди скаржились на роботу, на начальників, на те, що відпустка — єдина віддушина за весь рік. Вони кидались грішми не тому, що були багаті. Вони кидались грішми, бо були на відпочинку.
— Ніко, — Катерина підняла босоніжку з підлоги і почала крутити в руках, — ті люди, які до вас приїжджали, — вони ж не вдома так живуть. Вони вдома працюють по десять годин і рахують кожну копійку.
— Ну то й що? — голос у слухавці став трохи різкішим. — Зате пенсії там нормальні. Мамі он дали — не те що тут.
— А туристи? Ви ж усе літо здавали. Хто тепер до вас поїде? Через кордон?
У трубці зависла пауза. Катерина чула, як на тому кінці цокає настінний годинник — той самий, із зозулею, що висів у Ніки на кухні. Вона пам’ятала цей годинник: кожні півгодини зозуля вискакувала і хрипіла щось середнє між «ку-ку» і кашлем. Ніка хотіла його викинути, але мама не давала — казала, це пам’ять про бабусю.
— Ну, — нарешті озвалась Ніка, — приїдуть. Куди вони дінуться? Море ж є.
— Море є, — повторила Катерина.
Більше вони не розмовляли. Ніка щось пробурмотіла про те, що зв’язок поганий, і кинула слухавку. Катерина поклала телефон на стіл, подивилась на босоніжки. Потім встала, дістала з-під ліжка стару валізу — ту саму, з якою вона їздила в перше своє відрядження до Львова. Відкрила. Всередині лежала листівка — Ейфелева вежа на тлі західного неба. Ніка надіслала її… ні, не з Парижа. З Одеси. Вона купила цю листівку в кіоску на вокзалі і написала на звороті: «Колись ми поїдемо туди разом». Катерина перевернула листівку. Почерк у Ніки був круглий, дитячий, із завитками над літерою «ї».
Наступного літа Ніка не дзвонила. Катерина бачила її фото в соцмережах — тепер уже в російських, бо українські акаунти вона видалила. Фотографії були нечасті: ось Ніка на тлі якогось сірого будинку, ось мама з пакетом біля ринку, ось кіт на підвіконні. Жодного моря. Жодної дачі.
Їхня дача в Затоці так і стояла порожня. Хтось із колишніх відпочивальників написав Катерині — питав, чи можна забронювати на липень. Катерина переслала повідомлення Ніці, але та не відповіла. Через тиждень прийшла коротка відповідь: «Ми більше не здаємо».
Пізніше Катерина дізналась від спільних знайомих, що Ніка з мамою справді влаштувались на звичайну роботу. Ніка — касиркою в супермаркеті, мама — прибиральницею в школі. Пенсія в мами справді була, але така, що вистачало тільки на ліки. Дачу пробували продати, але покупців не знайшлось — кому потрібен будиночок у Затоці, коли туди треба їхати через два блокпости?
Катерина того року поїхала до Іспанії. Вона сиділа на балконі маленького готелю в Барселоні, дивилась на море — зовсім інше море, не таке, як у Затоці, темніше і гостріше, — і думала про те, що Ніка ніколи не побачить цього моря. Не тому, що не може. А тому, що вибрала інше.
Колись, ще в школі, вони грали в гру: називали три речі, які візьмуть із собою, якщо доведеться виїхати назавжди. Ніка завжди казала: мамину каблучку, фотоальбом і ту саму листівку з Ейфелевою вежею. Катерина тоді сміялась — навіщо тобі листівка? А Ніка знизувала плечима: щоб пам’ятати, куди я їду.
Катерина допила каву, зачинила балкон і почала складати валізу. До літака лишалось три години. Вона кинула у валізу дві пари босоніжок — старі, з секонду, і нові, куплені в Берліні. Подумала — і залишила старі на підлозі готелю. Нехай.
