Міські родичі до нас в село щоліта їздили, а нас до себе на 3 дні безкоштовно не пускають

Наші міські родичі занадто багато про себе думають. Нікому з нас немає діла до їх квартир і реєстрації. Рідня в місті далека – двоюрідна сестра мами і сім’я її сина. Гонору у них – до і більше. Ніби народитися в місті – їх особиста заслуга. Гаразд би самі пробилися, купили. Ні, не купили, там тітка вдало заміж вийшла. Так вони і живуть всі разом. Двоюрідна тітка на пенсії, а її син, мій троюрідний брат (якщо я не помиляюся), працює слюсарем у керуючій компанії. Його дружина – прибиральниця на заводі. І вони дуже любили приїжджати до нас в село і гнути пальці. Люди, які живуть від зарплати до зарплати, кривилися при вигляді гною, але з задоволенням поглинали наші фрукти та овочі. Вони презирливо відгукувалися про воду з колодязя, але з апетитом наминали  шашлик з наших поросят.

«Грошей немає, тут заплати, там заплати …» бідкалися вони по телефону. Але варто було їм приїхати до нас, як на їх лобах буквально спалахував  напис «Ми з міста!» – Ви завжди можете на нас розраховувати! – запевняли вони, їдучи від нас з гостинцями: салом, копченою рибою, варенням-соліннями.

Так за один приїзд вони наїдалися  на кілька тисяч, але їм слова ніхто не говорив і шматком м’яса не дорікав. У лютому 2018 роки постала потреба звозити маму в місто. Дороге обстеження не залишило ресурсів на готель або орендоване житло.

Згадалося: «Ви завжди можете на нас розраховувати!» Подзвонили. Дружина троюрідного брата вислала мені прайс. Ночівля – 200 гривень  з людини, по-родинному. Їжа – 100 грн  на добу з людини. Щось з розділу «віп»: окреме ліжко-місце – ще 100 грн  зверху, культурна програма – тільки за наш рахунок.

Червоним була позначена фраза: «Оплата вперед». Збиралися їхати ми з мамою на 3 дні. За цей час ми б заплатили нашим дорогим щорічним гостям 2100. Я відразу згадала, як вони гостювали у нас по 2-3 дні майже кожні червневі, липневі і серпневі вихідні протягом багатьох років. Не привізши з собою навіть буханки хліба. Жодного разу.

Я відмовилася від цієї щедрої пропозиції. Маму звозила, звернувшись за допомогою до батьків чоловіка. Її обстежили, побоювання не підтвердилися, проблеми зі здоров’ям виправили. Проте стала зрозуміла готовність міської рідні допомогти і відплатити за нашу гостинність.

У червні 2018 року ці родичі приїхали до нас, як ні в чому не бувало. Посміхаючись, вийшли з машини. Скомандували, що чекають шашлики. Мама зібралася лізти в підвал, але я її зупинила. І озвучила гостям цінник, на ходу вигадуючи: – Ночівля – 300 грн з людини. Свіже повітря дорогого коштує. Їжа – 500 горн  з людини в добу, у нас все натуральне. Баня – 1000 грн  за вечір. Віп-пропозицій у нас немає, культурна програма за ваш рахунок, оплата вперед. Варто було мені простягнути руку за грошима, як я почула масу виправдань з вуст міських родичів. І ломляться до них сотню разів на рік всі, кому не лінь. Приїжджають, потім не виженеш. Об’їдають, спокою не дають. Плани руйнують. Ось так. Їх об’їдають, а вони нікого не об’їдають. До них приїжджають – не виженеш, а самі до нас як їдуть? Їх хіба вигнати було? Плювати, що у нас теж плани.

Та й хто ми такі? Подумаєш – сільські жителі! Води наносити – НЕ допросишся у цих ФІФ. Натякнеш  на допомогу з прополкою – вони відпочивати приїхали. НАВІДПОЧИВАЛИСЯ. Усе. Мама почала говорити, що неправильно це – гроші з рідних брати. А мені стало так прикро. Нам, значить, не можна, а їм – можна? Навіщо тоді було говорити, що ми завжди можемо на них розраховувати? Годівлю вони нам з мамою пропонували за 150 грн  на добу з людини!

Нашою  ж картоплею нас годувати збиралися! Яку їм мама мішками з собою збирала! Поїхали міські родичі спіймавши облизня. Відмовилися платити. Хоча ідея з прайсом – цілком і повністю їх задумка. Образилися, що вони гроші на бензин витратили, щоб до нас доїхати, а їм тут рахунок пред’явили.

Зникли міські родичі. За останній рік майже нічого не було від них чути. Восени 2018 дзвонили, овочами цікавилися. Без проблем: 750 грн за картоплю, 600 грн  за моркву і буряк. По-родинному, забирати самовивозом. Не стали брати. Ще більше розлютилися на введення товаро-грошових ноток в наші відносини. Ніби це я придумала. Нині подзвонили. Приїхати хотіли. Я їм відмовила, нічого робити. – Не дарма ми вас тієї зими не впустили! На квартиру нашу губу розкатали! – заявила мені дружина троюрідного брата. Ні. Це вони на наш будинок і ділянку губу розкатали. Нам від них нічого не треба – ні квартири, ні міської  прописки. Нам і тут добре. А ось їм без нашого села, мабуть, не дуже. Раз все приїхати норовлять. На шашличок та рибку копчену халявну. Самі собі лавочку прикрили. Шановні міські родичі, нічого на дзеркало нарікати, коли пика крива.