Договір на триста тисяч

Дощ періщив по даху лікарні так, ніби хтось зверху висипав гречку. Я стояла біля вікна в коридорі реанімаційного відділення і дивилась, як санітарка з четвертого поверху біжить через двір, прикриваючи голову пакетом з «Епіцентру». У Тараса за склом знову впала сатурація. Вісімдесят чотири. Вісімдесят. Лікар вийшов у коридор, стягнув маску, і я по його носі — червоному від постійного натирання — зрозуміла, що новини будуть кепські.

— Пані Оксано, наш апарат для екстракорпоральної оксигенації не витягує. В обласній лікарні є резервний, але його треба доставити негайно. Дорога через перевал перекрита, зсув ґрунту.

— А в об'їзд?

— Щонайменше дев'ять годин. Ваш брат стільки не протягне. Хіба що задіяти авіатранспорт.

Автоматично потягнулась до телефона. Натиснула виклик. Один гудок, другий, третій. Тиша. На п'ятий раз слухавку взяли, і рівний голос мого чоловіка промовив у саме вухо:

— Я на нараді.

— Богдане, Тарас помирає. Потрібен гелікоптер.

Пауза. Я почула, як у нього за спиною хтось чемно відсунув стілець — стілець у нас вдома такий самий, з білої шкіри, я сама вибирала, коли ми облаштовували кабінет.

— Це комерційна техніка, а не швидка допомога.

Я ще раз пояснила. Про апарат. Про перевал. Про те, що лікар каже: кожні двадцять хвилин рахуються.

— Найми приватну авіацію, якщо так припекло, — відповів він.

— Ти чудово знаєш, що в радіусі трьохсот кілометрів вільних бортів немає.

— Тоді я нічим не можу допомогти.

І натиснув відбій. Просто взяв і відключився, як відключають настирливого телемаркетолога, який продає фільтри для води. Медсестра з реанімації визирнула в коридор і тихо сказала, що Тарас кличе мене.

Я зайшла. Вздовж стіни рядочком стояли апарати, і мій брат лежав серед них, блідий, з маскою на пів обличчя. З-під простирадла стирчала боса стопа. Він завжди терпіти не міг шкарпеток, і я раптом подумала: треба було привезти йому з дому оці його дурнуваті карпатські вовняні шкарпетки з оленями.

— Сестро, — прошепотів він.

— Я тут.

— Не треба було тобі за нього йти. Я ж тоді казав.

Я не відповіла. Його пальці знайшли мою руку і стиснули так, що я відчула кожну кісточку.

А за вікном — раптом густе, рівне гудіння. Я обернулась. Над лікарняним майданчиком піднімався сріблястий гелікоптер із логотипом компанії Богдана. Біла хвиля на хвості. Мені перехопило подих.

Він передумав. Все-таки послав борт. Ну звісно, що він послав, іншої людини він же не вбивця, він просто любить отак от, не одразу, через паузу, щоб відчути владу…

— Куди він полетів? — спитала я у медбрата, який якраз вигулькнув з ординаторської з телефоном оперативного штабу.

— В Чорногору. Там якась дівчина з їхньої філії, стажистка. Панічна атака, викликали борт.

— Яка стажистка?

— Гелена Романівна. Вони її вже втретє витягають так. Персонал вже сміється: наша VIP-паніка.

Я стояла і дивилась, як гелікоптер розчиняється за пеленою дощу. Я згадала її. Двадцятирічна практикантка з відділу маркетингу, вся така тремтлива, із заплаканими очима, яка при кожній нагоді хапала Богдана за рукав. Він щоразу казав мені щось на кшталт «їй просто потрібен наставник». Я не знала, сміятися чи кричати. В реанімації ні те ні інше не годилося.

Я вийшла в коридор і сіла на стілець біля автомата з кавою. Поруч на підлозі лежав чийсь зім'ятий чек на двісті сорок гривень — таксі до обласної. Я довго на нього дивилась. Потім дістала телефон і надіслала чоловікові повідомлення:

«Тарас помирає. Ти відправив гелікоптер по стажистку з панічною атакою. Це кінець».

Відповідь прийшла за п'ять хвилин. Ніякого жалю. Лише:

«Вона травмована після землетрусу. Я не можу її залишити. Спробуй зрозуміти».

Тоді я зателефонувала адвокату. Потім ще раз — в бухгалтерію благодійного фонду, де колись працювала до заміжжя, до того, як Богдан переконав мене сидіти вдома. «Навіщо тобі твій фонд, — казав він. — Зарплата там менша, ніж наш водій за тиждень отримує». І я погодилась. Так звикла до його впевненості, що сама не помітила, як перестала мати власну думку.

О третій ночі до мене в лікарню примчав Богдан. Костюм з дощу блищить, краватка набік, очі колючі.

— Ти подала на розлучення? Зараз? Посеред запуску нового проєкту? Ти хоч розумієш, як це виглядатиме?

— Тарас у реанімації. П’ятий раз за ніч падає сатурація. Тебе хвилює, як це виглядатиме?

Він заходив по коридору, підошви дорогих черевиків рипіли по вологому лінолеуму. Потім зупинився, витягнув з теки, яку тримав під пахвою, аркуші:

— Підпиши угоду про нерозголошення. Про гелікоптер — ані слова. І відклич заяву. Тоді я покрию всі лікарняні витрати, і живи як жила.

Я взяла ті папери. Рівні рядки, звичний логотип компанії зверху. Він сам їх розробив, я сиділа поруч і наливала йому каву, коли він працював над ними. Я подивилась на підпис — його вже стояв внизу. Акуратний, з довгим хвостиком. Скільки разів я бачила цей підпис, стільки разів він щось вирішував за мене.

— Ні, — сказала я.

— Що?

— Не підпишу.

— Ти ж не дурна. Ти без мене ніхто.

Я поклала папери на підвіконня. Дощ бив у шибку. Десь у глибині відділення запищав монітор — і я вся холонез, але за десять секунд заспокоївся.

— Знаєш, — сказала я, — апарат, який рятує Тараса, я вже оплатила. З власного рахунку. Переказала гроші, які ти вважав своїми. Машина «Екмоплекс» з Ужгорода приїхала п’ятнадцять хвилин тому. Проїхала через стару лісову дорогу, яку ти навіть не згадав.

— Які гроші?

— Триста тисяч. Ті, що ти тримав на рахунку, відкритому на мене для сплати податків за мамин будинок. Пам’ятаєш? Ти ще казав: «Тримай, хай будуть під рукою».

Він зблід. Реально зблід — я вперше за одинадцять років шлюбу побачила, як у нього змінюється колір обличчя.

— Ти не мала права.

— Право я мала. А от бажання більше перед тобою звітувати — ні.

Я дістала телефон і показала йому екран з банківською квитанцією. Відкрила. Показала. Заховала. Він стояв, і пальці в нього тремтіли.

Потім повернулась завідувачка реанімації.

— Пані Оксано, ваш брат дихає самостійно. Апарат працює. Але стан все ще важкий. Вам варто відпочити.

— Я залишусь.

Богдан чомусь не пішов. Чекав, мабуть, що я от-от передумаю. Але я не передумала. Я зайшла до Тараса, сіла поруч і взяла його за руку. Він розплющив очі — каламутні, втомлені — і спитав самими губами:

— Він тут?

— Тут.

— Скажи йому… хай більше не приходить.

Я кивнула. А тоді вийшла в коридор, забрала з підвіконня угоду про нерозголошення і повернула її Богданові, але не просто в руки — а просунула наполовину за лацкан його піджака. Він стояв, наче манекен.

— Це твій екземпляр, — сказала я. — Мені він не потрібен.

Лікар підійшов і тихо повідомив, що таксі з Ужгорода вже під'їхало. Богдан все ще стояв у коридорі, коли я знову зникла за дверима реанімації.

А вранці я зателефонувала в одну з волонтерських організацій, якій ми з Тарасом допомагали ще до мого заміжжя. Вони саме шукали керівницю проєкту для дітей із гірських сіл. Пів ставки, зарплата — сльози, але графік гнучкий.

— Я повернусь, — сказала я.

— Коли?

— Як тільки підпишу папери.

І в трубці на тому кінці хтось — здається, та сама тітка Люба з білими косами, яка варила нам узвар на свята, коли ми ще були підлітками — коротко відповіла:

— Чекаємо. Тарас тобі квітів передав би. Він завжди пишався, що ти в нас така.

Того дня я вперше за багато років заплакала не від безсилля, а від того, що все, нарешті, ставало на свої місця.

Коли я виходила з лікарні надвечір, дощ уже вщух. Біля входу стояла жінка в блакитній касці волонтера Червоного Хреста, з білим батоном під пахвою. Вона гукнула:

— Ви до кого?

— Я вже від усіх.

Сіла в маршрутку номер вісім, яка їхала повз наш майже колишній дім. Водій слухав радіо. По ньому передавали прогноз погоди: на завтра сонце, сімнадцять градусів, вітер з гір. Я притулилась скронею до холодного скла і їхала, дивлячись, як проносяться мокрі вулиці.

Телефон дзвонив разів зо три. Богдан. Я не брала. Після четвертого дзвінка надійшло повідомлення, і я таки глянула:

«Я готовий усе обговорити. Приїжджай».

Я набрала у відповідь одне слово:

«Пізно».

Вимкнула звук.

Через десять хвилин маршрутка підвезла мене майже до дверей Тарасової квартири на Ужгородській. Він колись лишив мені запасні ключі. Я дістала в'язку, знайшла потрібний, зайшла. На кухні пахло сушеними яблуками і ще чимось рідним. Я відчинила вікно. Сонце вже сідало, і з гори потягло вологою свіжістю. Я налила води з-під крана, сіла на табуретку і вперше за добу видихнула.