Тридцять шість хвилин до Одеси

Оксана Тарасівна Мельник накривала стіл на дванадцять персон, хоча знала: прийде дев'ять. Син Ігор із невісткою й двома онуками застрягли на об'їзній під Києвом, обіцяли встигнути до плова. Донька Ліда приїде електричкою о п'ятій, від станції Буча пішки хвилин двадцять — сама так вирішила, каже, набридло за кермом.

На плиті шкварчала качка з яблуками, у духовці доходив штрудель, і пахло на весь будинок кориці й топленого масла — так пахло в цій кухні щоосені, скільки Оксана Тарасівна себе пам'ятала господинею. За вікном сусідський Рекс гавкав на листоноша, який щороку в цей день приносив пенсію з запізненням на добу, і щороку виправдовувався однаково: "маршрут поміняли".

Батько сімейства, Василь Опанасович, сидів у кріслі й дивився програму про рибалку на Дунаї, хоча сам вудку в руках не тримав років десять — суглоби не ті. Онук Тимко, якому виповнилося сім, крутився біля духовки й питав, чи можна облизати ложку від крему.

— Можна, тільки не обпечись, — сказала бабуся й машинально глянула на годинник над плитою.

Годинник показував пів на третю. До приїзду синової родини лишалося, за розрахунками, ще години дві.

Вона не знала тоді, що з тих двох годин у неї насправді буде тридцять шість хвилин.

Ігор подзвонив о третій. Голос спокійний, буденний — казав, що заправляються на Обухівській трасі, будуть за годину з чимось. Онука Софійку, дев'ять років, чутно було на фоні — сперечалась із братом, чия черга сидіти біля вікна. Звичайна субота, звичайна сімейна метушня.

О третій сорок шість подзвонила невістка Марина. Голос уже інший.

— Мамо… — і тиша секунд на п'ять, які тягнулися довше за все, що Оксана Тарасівна пережила за шістдесят три роки життя. — Аварія. Фура вилетіла на зустрічну під Васильковом. Ігор… його забрала швидка. Діти… діти, здається, цілі. Я не знаю точно, мамо, я сама ще на місці.

Тарілка з качкою так і лишилася на плиті. Штрудель догорав у духовці — потім, коли Оксана Тарасівна повернулася додому, дім пах не корицею, а горілим тістом, і цей запах вона потім довго не могла вивітрити з кухні, навіть провітрюючи цілими днями.

Син вижив. Три переломи, розірвана селезінка, дев'ять днів у Охматдиті — тобто спершу в обласній лікарні у Василькові, потім перевезли в Київ. Софійка й Тимко відбулися синцями й переляком. Марину виписали за добу — струс.

Але тих тридцять шість хвилин між дзвінком "будемо за годину" і дзвінком "аварія" Оксана Тарасівна прокручувала в голові ще рік по тому. Тридцять шість хвилин, за які могло не статися нічого страшного, а сталося — все.

Вона сиділа в коридорі обласної лікарні на пластиковому стільці, притиснувши до грудей сумку з документами, і думала не про смерть — про буденність. Про те, скільки таких суботніх обідів вони провели, не помічаючи одне одного за столом, бо телефон, бо серіал, бо треба щось доробити по господарству. Про те, як Ігор востаннє приїжджав на день народження батька й пробув сорок хвилин — поспішав на роботу, хоч була неділя.

Василь Опанасович того вечора взагалі не зронив ні слова. Просто сидів на кухні, дивлячись на вимкнену духовку, й тримав у руках телефон із фотографією, де вся родина — усі дванадцять — знялися на його сімдесятиріччя два роки тому. На тому фото Ігор сміявся, закинувши голову, а Тимко, тоді ще п'ятирічний, тягнув діда за вухо.

Син одужував довго. Через півроку, коли зняли останній гіпс, родина знову зібралася в тому ж будинку в Бучі — тепер уже свідомо, не за розкладом чийогось відрядження чи "як вийде". Домовилися: перша субота кожного місяця, всі, без відмовок, без "не встигну".

Оксана Тарасівна за цей рік зробила одну річ, про яку не сказала нікому, крім нотаріуса. Продала дачу під Ірпенем — шість соток, стара хата, яку тримали "про всяк випадок", а насправді нею ніхто не користувався років вісім. За чотириста двадцять тисяч гривень. Гроші не поклала на депозит і не роздала — на них найняла турагенцію й забронювала на всю родину, дванадцять чоловік, десять днів у пансіонаті під Затокою на серпень. Все включено, з окремими будиночками, з мангальною зоною й дитячим майданчиком для онуків.

Коли Ігор дізнався, спробував відмовити — мовляв, мамо, це ж гроші, дача теж чогось варта, треба було порадитися.

— А з ким мені радитися було ті тридцять шість хвилин, поки я не знала, живий ти чи ні? — спитала вона спокійно, без докору в голосі, просто констатувала факт. — Дача стояла порожня вісім років. А тебе я мало не поховала за годину без обіду. Я знаю, на що витрачаю гроші, і знаю, скільки в мене на це часу лишилося.

У серпні вся родина сиділа за довгим столом на терасі пансіонату, і Тимко, якому вже виповнилося вісім, знову тягнув діда за вухо, а Софійка вчилася в баби солити кавуна за старим рецептом. Ігор, тепер уже без гіпсу, розливав компот і жартував, що качка з яблуками смачніша за будь-який готельний шведський стіл, хоч сам качки того дня так і не з'їв — тоді, рік тому.

Оксана Тарасівна дивилася на стіл, за яким сиділо всі дванадцять, і не рахувала більше хвилин.