Чоловік мовчки стояв поруч, поки мене перетворювали на прислугу

— Завтра кум привозить мені нові меблі, в квартирі ремонт ще не закінчено, тож я тут поживу. Днів десять, може, тиждень, — заявила Олеся, заволочуючи в мій передпокій валізу розміром з холодильник. — У вас же кабінет вільний?

Мій чоловік Віталій стояв позаду сестри й уважно розглядав плитку на підлозі, наче рахував квадратики. Мене вже поставили перед фактом, мій звичний графік знесли одним реченням, а чоловік навіть не спробував вдати, що ми це обговорювали.

— Віталю? — я підняла брову, дивлячись на нього.

— Лесь, ну це ж форс-мажор, — пробурмотів він, відводячи очі. — Сестра все-таки. Не на вулицю ж їй.

Олеся вже стягувала чоботи, впевнено відкидаючи мої капці вбік.

Я не влаштовувала сцену в передпокої. Ремонт — це справді морока. Але вже на другий день морока почала набирати форми нахабного побутового захоплення. Олеся окупувала ванну так, що на поличці вишикувалася ціла батарея флаконів. Моя сироватка для обличчя, куплена в аптеці на Хрещатику за чималі гроші, танула зі швидкістю, яка мене лякала.

На третій день я повернулася з роботи — я бухгалтер у будівельній компанії в Дніпрі — і застала на кухні філію студентського гуртожитку. Олеся сиділа за столом із двома подругами. Стіл нагадував поле бою: скрізь крихти, брудні тарілки, плями соусу. Мій витриманий сир, куплений на день народження мами, був безжально накраяний кривими шматками.

— О, Лесь, привіт! — махнула рукою зовиця. — Слухай, ми тут посуд лишили в раковині, кинь у машину, ми поспішаємо.

Вона впурхнула геть. Я подивилася на гору жирного посуду. Не стала сваритися. Просто зібрала весь брудний посуд у пластиковий таз і акуратно поставила його по центру застеленого ліжка в кабінеті.

Увечері, коли пролунав обурений вереск Олесі, Віталій прибіг до мене з круглими очима:

— Лесь, ну навіщо так різко? Вона ж гостя! Потерпи, скоро ремонт закінчать.

Я нічого не відповіла, тільки вимкнула воду в чайнику й пішла в спальню.

На п'ятий день зателефонувала свекруха. Галина Степанівна — жінка пряма, як лінійка, і з таким само важким характером. Але в неї є один величезний плюс: вона терпіти не може брехні й дармоїдів.

— Лесю, привіт. Моя квартирантка тобі ще на шию не сіла? — без передмов почала свекруха.

— Тримаємо оборону, Галино Степанівно. Ремонт у неї, казали.

У слухавці запала пауза, потім щось стукнуло — чи то чашка на стіл, чи то долоня.

— Який ремонт? Та нема в неї ремонту, — видихнула свекруха. — Вчора Олеся сама проговорилася, коли хвалилася мені орендною платою. Вона свою квартиру здала на місяць будівельникам з Польщі, що у відрядженні. Вирішила підзаробити, а жити на халяву прийшла до вас.

Я опустилася на стілець, провела пальцем по шву на клейонці.

— А Віталій? — тільки й спитала я.

— А Віталій знав, — відрізала свекруха. — І потім мені ще зателефонував, просив не втручатися. Так і сказав: мовляв, Леся поворчить і звикне, вона все одно всім готує, тарілкою більше, тарілкою менше. Просив мене мовчати, щоб ти скандал не здійняла. Не обслуговуй їх. Він сам тебе… ну, сам у це вплутав, Лесю, що тут казати.

Коли дзвінок завершився, я ще хвилину сиділа з телефоном у руці, потім встала, підійшла до холодильника й переставила свою упаковку яєць на верхню полицю, подалі від Олесиних йогуртів. Мій чоловік удав, що не бачить, як мене використовують. Що ж. Значить, я вдам, що в мене немає чоловіка — хоча б на вечір.

Після роботи я зайшла в супермаркет. Купила рівно один стейк із лосося, один авокадо, одну порцію салату. Вдома спокійно приготувала вечерю, вимила за собою одну сковорідку, одну виделку й сіла за стіл.

Невдовзі грюкнули вхідні двері. На кухню зайшов Віталій, а за ним — Олеся.

— М-м-м, як пахне! — потираючи руки, сказав чоловік. — А нам що на вечерю?

Я неквапом промокнула губи серветкою.

— Поняття не маю, Віталю. Що ти купив і приготував для сестри, те ви й їстимете.

Віталій завмер. Олеся обурено пирхнула:

— Тобто? Ти що, на нас не готувала? Це взагалі негостинно!

Я перевела погляд на зовицю.

— Гостей, Олесю, запрошують господарі. А людей, які обманом вселяються в чужий дім, щоб здавати свою квартиру й безкоштовно харчуватися за чужий рахунок, називають інакше.

Олеся зблідла і засопіла, а Віталій густо почервонів.

— Лесь… ти чого починаєш? — спробував він знову стати страусом.

— Я закінчую, — відповіла я. — Ти вирішив, що в тебе немає дружини, з якою треба радитися, перш ніж перетворювати дім на благодійний нічліжний притулок. Добре, твоє право. Отже, тепер у тебе є сестра, яку ти сам годуєш, за якою сам прибираєш і якій сам купуєш туалетний папір. Мої гроші на вас більше не витрачаються.

Увесь вечір я з легкою посмішкою спостерігала, як мій чоловік, чортихаючись, бився коло плити з замороженою куркою.

Наступного дня Олеся поскаржилась матері. Віталій, не витримавши самостійного побуту, теж спробував залучити Галину Степанівну в ролі арбітра. Він подзвонив їй на гучний зв'язок прямо при мені, чекаючи підтримки.

— Мам, ну скажи їй! Це ж ненормально, живемо в одному домі, а вона продукти від нас ховає! — скиглив сорокарічний хлопчик.

Голос свекрухи загримів із динаміка так, що задзвеніли келихи в серванті:

— Сину! Ти пообіцяв сестрі комфорт чужими руками. Ось твої руки — іди й створюй. А ти, Олесю, або платиш брату по тарифу готелю, або з'їжджаєш.

Вигідна схема Олесі тріснула з оглушливим гуркотом. Купувати їжу самій і обслуговувати себе виявилося занадто дорого й клопітно. Виселити своїх квартирантів вона не могла за договором, тож довелося шукати квартиру на добу через оголошення — звичайну, не свою, бо своя й досі була зайнята поляками. Виходило, що майже весь прибуток від оренди власної квартири тепер ішов на чуже житло та їжу. Схема не просто закрилася — вона сама себе з'їла.

Вже наступного ранку, злісно торохкочучи колесами валізи-холодильника, зовиця покинула нашу квартиру. Коли за сестрою зачинилися двері, Віталій із полегшенням видихнув. Підійшов до мене, розслаблено поклав руку на плече й усміхнувся:

— Ну все, слава богу, поїхала. Мир? Що в нас сьогодні на вечерю?

Я акуратно, двома пальцями, зняла його руку зі свого плеча.

— На вечерю в тебе те, що сам собі звариш, — сказала я, витягнувши із сумки заздалегідь підготований аркуш, і поклала перед ним. — Тут продукти, якими ви користувалися, вартість зіпсованої сироватки й твоя частка додаткових побутових витрат. Шість тисяч чотириста гривень.

Віталій відсахнувся, обличчя витягнулося.

— Лесь… ти серйозно? Вона ж поїхала! Ми ж родина!

— Родина — це коли… — я зупинилась, бо фраза вийшла надто книжною навіть для мене самої, і почала інакше: — Знаєш що. Коли бережуть, а не продають мою тарілку заради того, щоб виглядати хорошим братиком. Поки ти не переведеш мені цю суму, і поки не покажеш, що вмієш бути партнером, а не глядачем, ми живемо як сусіди. Бюджет окремий. Полиці в холодильнику теж.

— Та ти знущаєшся! — вибухнув він. — Це ж маячня, через якусь дрібницю!

— Дрібниця — це сироватка, Віталю. А те, що ти мовчав, поки мене перетворювали на прислугу в моєму ж домі, — це вже не дрібниця.

Я розвернулася, пішла до своєї кімнати і щільно причинила за собою двері — не грюкнула, просто причинила, щоб клацнув замок. Крізь стіну чула, як він ще довго стояв на кухні, не рухаючись, а потім зашарудів тим аркушем.

Переказ прийшов того ж вечора. Наступні три тижні Віталій жив у кабінеті, сам купував продукти, готував і прибирав за собою. Перш ніж запропонувати комусь зайти хоча б на п'ять хвилин, він тепер питав мене — вже не для годиться, а так, наче справді чекав відповіді.

Через місяць Олеся знову зателефонувала братові й натякнула, що в неї, мовляв, "знову труба протікає". Віталій відповів їй при мені, не затуляючи слухавку:

— Олесю, у мене вдома є дружина, і я без неї нічого не вирішую. Шукай собі помешкання на добу, в мене номерів адміністраторів нема.

Він поклав телефон на стіл екраном донизу, мовчки відчинив холодильник, узяв зі своєї полиці йогурт і сів вечеряти — сам, за своєю тарілкою, на своєму боці столу.