Стільці в коридорі лікарні

Я двадцять три роки працюю санітаркою в приймальному відділенні, і травми у людей похилого віку — то майже щоденна робота, звична до нудоти. Але цю жінку я запам'ятала, бо вона плакала не від болю.

Звали її Соломія Гнатівна, їй було років шістдесят п'ять, зламала зап'ясток, коли посковзнулася на мокрій плитці біля під'їзду — у нас в Тернополі якраз почалися жовтневі дощі, і листя на тротуарах лежить слизьке, як мило. Привезли її швидкою близько восьмої ранку, ще й стегно забила, тому чекала на рентген довше за інших. Я саме везла її каталку в коридор третього поверху, повз вікна з видом на потрісканий асфальт стоянки, коли до дверей зайшла інша жінка, років на три старша.

Тримала сумку так, ніби зараз впустить її. Постояла в дверях секунд зо п'ять — не заходила.

Побачивши її, моя пацієнтка затулила обличчя здоровою рукою і заплакала так, наче тільки того й чекала весь ранок. Гучно, з схлипуваннями, які чути було аж у коридорі, де стояла крапельниця для сусіда з інфарктом.

Я тоді якраз міняла їй пов'язку і зупинилась, бо не зрозуміла — від болю це чи що. А та, що стояла в дверях, теж застигла з сумкою на плечі й не рухалась.

Перша сказала: «Ну не плач ти, господи». Голос тремтів так само, як у тієї на каталці.

І вони раптом обидві засміялися крізь сльози — я таке бачила хіба у матерів з немовлятами, коли ті мирилися з чоловіками просто в коридорі пологового. Дивне видовище: дві літні жінки, одна з рукою в гіпсовій шині, регочуть і витирають очі рукавами.

Мене звуть Оксана, я тоді саме здавала зміну — за годину прийде наступна санітарка, а я поспішала забрати доньку з музичної школи, тому затрималась біля них тільки тому, що треба було доробити пов'язку. Слухала мимоволі.

З розмови зрозуміла небагато. Щось про матір, яка померла торік, про швейну машинку «Подольск», яку обидві хотіли собі, про якусь сварку на поминках, після якої не розмовляли майже рік. Одна сказала: «Я весь час думала подзвонити», інша відповіла: «А я чекала, що ти перша». Ні одна, ні друга не поступилися одразу — гордість, видно, у них однакова.

Та, що прийшла, сіла на стілець біля каталки, хоч стільців вільних не було — принесла собі із сусіднього кабінету. Розповіла, що їхала з іншого району, півгодини на маршрутці, бо машини немає, і всю дорогу думала, чи взагалі варто було приїжджати.

Мене покликали до іншого пацієнта, я пішла, а коли за годину повернулася з результатами рентгена — тріщина в зап'ястку, нічого страшного — вони вже сиділи поруч, і та, що приїхала, годувала сестру бутербродом з whitex, купленим у кіоску навпроти. Сперечалися пошепки, чи можна їй самій іти до вбиральні.

Перед випискою я почула, як одна питає про ту машинку — кому вона тепер дістанеться. Друга відповіла, що доньці вже не треба, забагато клопоту з нею возитися. І знову сміх, той самий, що й на початку, тільки вже тихіший, без сліз.

Я більше нічого про них не знаю — таких людей за зміну проходить десятки, імена стираються за тиждень. Але того вечора, забираючи доньку з музичної школи, чомусь подумала: якби моя сестра лежала отак на каталці, чи приїхала б я за годину. І чи вистачило б мені сказати перше слово.

Через кілька тижнів та жінка, що приїжджала, знову зайшла до нас у відділення — принесла коробку цукерок медсестрам на посту, подякувати. Сказала мимохідь, що сестра вже знімає гіпс, і що машинка та стоїть тепер у неї на кухні — під горщик з геранню поставили, бо нею все одно ніхто не шиє. Я тільки кивнула і повернулась до журналу прийому. Але коробку ту пам'ятаю — з жовтою стрічкою, звичайні "Київські", дешеві, три пачки за раз, наче купила що було в найближчому магазині, аби тільки не спізнитися.