Хвостатий захисник з небес!

Хвостата охоронниця ангел!

Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Ввечері в школі проходили підготовчі курси. Темніло рано, іти треба було далеко і через приватний сектор. Зазвичай я поверталася з подружками-близнючками. Але того дня вони захворіли на грип.

Я вийшла зі школи. Було вже зовсім темно. Біля сходів сиділа велика вівчарка. Як тільки я вийшла, вона піднялася і пішла поруч зі мною, біля лівої ноги.

Спочатку я з обережністю поглядала на собаку. Але вона йшла впевненим кроком, весь час зліва, на однаковій відстані від мене.

Іти було далеко і нудно, і я запитала у вівчарки:

— Гей, красуне, ти ж знаєш, що я не твоя господиня?

Здалося, що собака кивнула, потім виляла хвостом і ткнулася вологим носом мені в пальці.

— Гарна дівчинка! — я погладила її широкий лоб, пухнасту спину. — Значить, йдемо в один бік?

Вівчарка підпірнула під мою руку.

Я йшла і розповідала собаці про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Звучить, мабуть, дивно. Але вона була гарною співрозмовницею, слухала уважно, водила великими вухами і не перебивала.

За розмовами я не помітила, як пройшла майже половина дороги. У цей момент мене наздогнало авто. Машина різко збавила швидкість і повільно котилася поруч зі мною. Мені стало страшно. У місті якраз ходили чутки про кілька нападів. Поговарювали, що до цього причетний син одного з директорів шкіл. І що хлопця ніколи не покарають. У машині голосно грала музика, всередині сиділи четверо. Усі п’яні. Авто зупинилося. Один з хлопців вийшов і спробував ухопити мене за руку:

— Дівчино, сідай у машину.

Я оглянулася. Навколо нікого. Лише п’яні хлопці і я. Що робити?

І в цей момент вівчарка почала голосно гавкати, шерсть на її загривку стала дибом, вона вишкірила зуби.

— Дівчино, прибери собаку!

Але вівчарка продовжувала голосно гавкати, кидалася на хлопця і намагалася ухопити його за зап’ястя. Той заплигнув у машину. Авто швидко поїхало.

Собака миттєво заспокоїлася і притислася до мене. Я хвилин десять гладила її тремтячими руками, мене трясло від нервового тремтіння:

— Дякую, гарна, надійна, дякую, дякую…

Потім ми пішли далі. Я і собака. Вона проводила мене до під’їзду. Всередину не пішла. Лише підштовхувала носом — йди додому.

Я подивилася на собаку:

— Почекай, я винесу смачненьке…

Вівчарка трохи відступила назад. У неї були особливі очі. Бурштинові, золоті, вони ніби світилися сонцем і теплом. Ніби це й не собака була зовсім…

Я швидко піднялася на 3 поверх:

— Бабусю, там собака, винеси щось поїсти, прямо зараз…

Я скинула взуття, вибігла на балкон, він знаходився з протилежного боку будинку. І… собака чекала під балконом. Вона встигла оббігти дім. Як вона могла знати, що я вигляну? Знала.

Подивилася на мене, виляла хвостом:

— Ти вдома? Ну все гаразд!

І побігла далі по своїх справах.

Бабуся, коли почула цю історію, сказала, що це був Ангел-охоронець.

А ти як вважаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю її очі… Сонячно-бурштинові. Я пам’ятаю їх досі. І знаєш, цей особливий теплий світ я іноді бачу в очах людей… Мені здається, так світиться любов…