Тиша, з якої маленька дівчинка спостерігала, як батько веде літню жінку в її кімнату

Маленька Віта, щоб її ніхто не помітив, тихо спостерігала, як батько заводив до її маленької кімнатки стареньку жінку. Жінка була невисокого зросту і вся в зморшках.
— Ну, мамо, тут, звісно, не так просторо, як у тебе вдома, зате умови набагато кращі: опалення централізоване, вода сама тече — носити не треба, туалет теплий. А коли ми твій будиночок продамо і купимо квартиру більшу, то й для тебе буде багато місця — виділимо тобі окрему кімнату.
— Ой, а що ж таке ліжечко маленьке? — голос старенької був трохи чутний, але дуже добрий. — Я навіть зі своїм зростом на нього не поміщуся…
— А! Це Віти, онуки твоєї. Не хвилюйся, ми тобі з хлопчаками інше ліжко принесемо, більше!
— Та ж місця зовсім не залишиться!
— А ти що, бігати-плигати тут зібралась? Не дитина ж! — добродушно засміявся батько. — Нічого, якось поміститесь!
— А Віта це…
— Так! — голос батька раптом став жорстким. — Дочка Поліни.
— І твоя, — ніжно поправила старенька, анітрохи не злякавшись грізного голосу сина, і додала, — царство небесне їй, Полюсі.
Віта інтуїтивно перехрестилась.
Мама була дуже красивою і дуже доброю. Вона дуже любила свою доньку, Віталіну, яку назвала на честь улюбленої героїні одного з романів, які читала запоєм. Віта пам’ятала, як мама раділа, коли приходив її улюблений, батько Віталіни, Петро. Татко теж завжди був добрий і веселий. Дарував Віті іграшки й садив на колінця.
Але одного дня все це обвалилось. Мама не прокинулась. Віта не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть і жаліють її. Чому батько ходить чорніший від хмари і не звертає на неї уваги. Страшне слово «померла», яке промовляв майже кожен, хто заходив до них додому, переслідувало Вітусю, хоча вона й не розуміла, що воно означає.
Потім вони довго їхали з батьком на його автомобілі. Він мовчав і не відповідав на її питання. Нарешті, не витримав, зупинився.
— Немає більше мами, Віт! І не буде! Житимеш зі мною та моєю сім’єю! У тебе є ще два братики.
Віта трохи заспокоїлась. Але коли вони увійшли до батькової квартири, їх зустрів пронизливий крик якоїсь розпатланої жінки:
— Навіщо мені твоя байстрючка? Народив — сам і займайся нею! Не чекай, що я витримаю твоє непотребство!
Віта стояла, втиснувшись у стіну. На крики вийшли два хлопчики-однолітки років дванадцяти. Вони недобре подивилися на дівчинку.
— Ей, ти хто? — запитав один з них. — Що це за чучело?
А другий просто підійшов і відібрав у неї сумку. Розстібнувши її, він висипав вміст на підлогу.
— Так! Що тут у нас? Фу! Ганчір’я якесь! Ти його на смітнику зібрала чи що? — він почав топтати речі дівчинки ногами.
Віта закричала. На крик прибігли батько з кричущою жінкою.
— Ось будь ласка! — знову вереснула баба. — Не встигла зайти до хати, відразу скандал влаштувала. Чого ти кричиш, недоброушко?
Віта перевела налякані, з набіглими сльозами очиці на батька. Той, оцінивши обстановку, холодно кинув:
— Марш у кімнату! А ти, — звернувся він до Віти, — йди за мною!
Дівчинка слухняно простежила за батьком. Услід їм неслось шипіння жінки.
— Віта! — вони зайшли в крихітну кімнатку з маленьким віконцем, що раніше, мабуть, служило коморою. — Так сталося, що твоя мама померла. Ти житимеш зі мною і моєю родиною. Ця жінка — моя дружина. Ім’я їй Олена. А хлопці — сини, Рома і Коля. Постарайся знайти з ними спільну мову.
Батько залишив її, але ненадовго. Незабаром він приносив маленьке стареньке ліжко і таку ж тумбочку.
— Розташовуйся!
Життя Віти кардинально змінилося. Як вона не старалася, батькова родина так і не прийняла її. Тітка Олена при вигляді дівчинки починала злитися і кричати, що навісили на неї подібного нагуляного дитятка. Хлопчаки намагались якомога болючіше ущипнути або вдарити дівчинку. Незабаром Віта зрозуміла, що їй краще не виходити зі своєї кутової кімнатки, доки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа у своїй кімнатці і гралася старою лялькою — усе, що залишилось у неї від минулого життя.
Іноді хлопці заходили до неї і починали знущатися, але після того, як їх зауважив батько і дав їм ременя, хлопчаки не підходили до її дверей. Зате дуріли вони по повній, коли вона змушена була виходити зі свого сховку: в туалет, умитися або поїсти. Її годували теж не з усіма разом і не тим, що інших. Віта відчувала запах млинців, що готуються на сніданок, але сама отримувала вівсяну кашу на воді і порожню зупу. Лише зрідка батько нишком давав їй пару цукерок.
Віта мріяла піти швидше до школи, щоб хоч кимось поспілкуватися і знайти друзів. Але до школи було ще дуже далеко.
І от ця бабуся — її нова сусідка. Віта забилась у кут своєї ліжечка і тихо спостерігала, як старенька влаштовується. Як батько з хлопчаками втискає в її кімнатку старенький диван та невелику шафу. Після всіх установок зовсім не залишилося місця для якихось переміщень.
— Ну що, давай знайомитися, — промовила старенька, сівши на диван, — я, тітка Клава, мама твого батька, отже, бабуся. Можеш так мене і називати.
— Віта. Віталіна, — тихо відповіла дівчинка.
Вона не хотіла спілкуватися з цією бабунею. Не вірила, що та може бути до неї доброю.
Однак вони подружилися. Зблизило їх те, що сім’я батька ненавиділа їх обох. Правда, в очі тітці Клаві свої претензії ніхто не висловлював, але Віта чула, як тітка Олена шипіла, що батько підкинув на її голову ще й нерозумну стару. А хлопці намагалися якось нашкодити бабусі. То окуляри у неї поцуплять і розіб’ють, то чай прольють, то в тапки голок насиплють. Правда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.
— Петрику, а чому ж Вітусю не садите за стіл? — спитала вона, коли помітила, що дівчинка харчується у себе в кімнаті.
— Так місця немає! — відповіла за сина дружина.
— Та як же немає? Ось, я можу підсунутися, хлопці.
— Ще чого! — скривився бойовий Роман. — Вже не вистачало, щоб ще якихось підкидьків за стіл саджали!
— Та що ж таке мовиш? — ахнула бабуся Клава. — Адже вона ж сестричка твоя рідна!
— Петь! — заголосила Олена. — Будь ласка, поговори зі своєю мамою! Це не її справа, як ми виховуємо дівчинку!
— Мамо… — почав Петро, але вона його перебила.
— Я дивлюся, Вітусю у вас як звірина живе. Ви її й кормите відповідно. А в чому винна дитина? У тому, що ти від жінки завалився? Хоча я тепер розумію, чому!
— Петре!- завизжала Олена. Чоловік знову спробував щось сказати матері, але та підняла руку:
— Я зрозуміла! Не хочу більше з вами сидіти за одним столом!
Клавдія піднялась і направилась до виходу з кухні. Обернувшись, додала:
— Безсоромні!
Вночі Віта тихенько, щоб нікого не розбудити, кралась у туалет. Вона знала, що якщо її хтось почує — не поталанило! Батько спить міцно і не почує, як її нишком будуть лупити. Раптом вона почула пристрасний шепіт Олени.
— Петре! Коли ти продаси будинок? Сил моїх більше немає! Мало того, що своєго байстрюка притащив, так ще свою нерозумну матір на мене навісив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити в такій атмосфері?
— Я що винен, що до нотаріуса запис? — почула дівчинка відповідь батька. — Зараз оформимо довіреність і все, можна продавати!
— І відправ, будь ласка, свою маму кудись!
— Куди? Я обіцяв, що вона житиме з нами!
— Тільки через мій труп! Ти-то весь день на роботі! А я змушена терпіти усе це! Відправ її в будинок престарілих!
— Ну гаразд! Вирішимо це питання!
— І з дівчиною потрібно щось вирішувати! Не місце їй з нами! Хоч і дочка вона тобі, а, видать, у матір пішла: якась дика. Може у неї психічна хвороба! Звідки ти знаєш? Ти ж не завжди був з ними!
— Гаразд! — було чути по голосу, що батько засинає.
Забувши про туалет, Віта кинулась назад до своєї кімнатки.
— Бабця! Бабуля! Баба Клава! — голосно зашепотіла вона, розштовхуючи сплячу стареньку. Та перелякано відкрила очі і сіла.
— Що сталося? Раз ти мене вперше назвала бабусею, отже, щось серйозне!
— Вони хочуть тебе в будинок пре…старих! Твій дім продадуть, гроші заберуть, а тебе туди, загалом, — плутаючись у словах, зашепотіла дівчинка.
— От як! А ти звідки дізналась? — поцікавилась старенька, строго глянувши на неї.
Віта злякалась, що зараз отримає, за те, що підслуховувала, і заплакала. Клавдія теж злякалась.
— Ну гаразд, гаразд, що ти? Я взагалі-то так! Не бійся! Підслухала? — дівчинка кивнула. — Ну, молодець! Дякую, буду знати! А тепер лягай, поспи.
Вранці Віта прокинулась від галасу. Кричала Олена, називаючи всіх поганими словами і клянячи все світло, що є на світі, Клавдію, а та спокійно складала в тканинну сумку свій одяг і говорила:
— Вам тільки від мене були потрібні гроші. А мене хотіли викинути за непотребністю! Не бути цьому!
Побачивши, що Віталіна прокинулась, Клавдія задумливо глянула на дівчинку і раптом скомандувала:
— Ану, збирайся, Віточко! Поїдеш зі мною!
Дівчинка не змусила себе чекати, швидко почала збирати свої нехитрі пожитки. У квартиру увірвався викликаний з роботи Петро.
— Мамо! Що відбувається? Куди ти зібралась? — побачивши повністю одягнену дочку, він закричав на неї: — А ти куди зібралась?
— Вона поїде зі мною! — твердо промовила Клавдія. — У село! Я не дозволю знущатись над дитиною! А як будеш опиратись, подзвоню Саші і все про тебе розповім!
Олександр був молодшим братом Петра і, окрім того, хорошим юристом. Петро його боявся. Він замовк і сів на стілець.
Клавдія, взявши за руку дівчинку, пішла до дверей. Обернувшись, докірливо похитала головою:
— Безсоромні!
***
Віталіна вийшла на ґанок, щоб покликати загублену кішку Мурку. Вже пів року, як вона жила у бабусі Клави і у всьому намагалась їй допомагати. Бабуся була дуже добра і смачно пекла млинці.
— Мурка! Мурка! Ну куди ти знову втекла? У тебе скоро кошенята з’являться, а ти все гуляєш!
До хати підрулила велика красива машина. З неї вийшов молодий чоловік і красива жінка. Вони подивились на Вітю, яка уважно їх розглядала, і весело запитали:
— Ей, принцесо! Чи не знаєш, господарі вдома?
— Ну, я господиня! — відважно повідомила дівчинка. — Що потрібно?
— А бабуся Клава, випадково, не з тобою живе, господине? — чоловік підійшов і дістав із сумки, яку тримав у руці, шоколадку. Простягнув її Віті.
— З нею, з нею! — почувся радісний голос бабусі. — Сашенько, Аленко, як я рада! Заходьте!
— Пішли, господиня? — чоловік, якого бабуся назвала Сашенькою, весело підморгнув Віті.
Через кілька хвилин всі пили чай зі смачним та красивим тортом, привезеним гостями, і весело розмовляли. Сашенька виявився молодшим сином бабусі Клави, а Алена — його дружиною.
Ввечері Віта пішла показувати Алені село, а Олександр усівся на ґанку поблизу матері.
— Хто це? — кивнув він услід Віталіні. Клавія все йому розповіла. Чоловік похитав головою. — Ніколи мені не подобалась ця Лена. Зла, жадібна і виховала хлопців такими ж!
— Ну, а ваш Костик як? — спохопилась бабуся.
— Добре. От, відправили в табір, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?
— Що ти таке кажеш, сину?
Увесь тиждень Віта була на вершині щастя. Її тітка і дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили в ліс, на річку, до сільської крамниці, де Віталіні купляли всі солодощі, які вона бачила. Але день розставання наближався. Віті було дуже сумно прощатися з новими родичами.
— А ви ж ще приїдете? — питала вона почергово то Олександра, то Алену.
— Звісно, принцесо! — усміхався чоловік і брав її на руки, а Алена цілувала її в щічку.
Останнього вечора, коли дівчинка вже спала, вся трійця сиділа за столом і тихо перемовлялась.
— Ви впевнені? — стурбовано питала Клавдія. — Я не хочу, щоб дитина знову страждала!
— Мамо! Ти що? Ми її дуже полюбили! Особливо Алена. Та й Костя буде радий мати маленьку сестру!
— Ну дивіться! Якщо що — краще повертайте її назад, до мене!
Вранці Віта прокинулась від того, що хтось на неї дивився.
— Дядько Сашо, що ти? — здивувалась вона.
— Та ми тут з тіткою Аленою подумали, а чи не хочеш ти до нас у гості поїхати?
Віта розгублено повернулась.
— А як же бабуня Клава?
— А вона тебе почекає. Також у неї справи— Мурка скоро окотиться.
— Ой! А можна?
— Треба!
***
Минуло два роки.
— Бабуньо! Ура! Канікули! Ми з Костею їдемо до тебе! На все літо! — гучно кричала в трубку Віталіна. — Ти рада?
— Звісно ж! — сміялась Клавія, відводячи трубку від вуха. — Батьків-то візьмете?
— Ні! Ми самі! Вже дорослі!
Клавія поклала трубку і просльозилась. Виїхавши від неї два роки тому, Вітусенька так і не повернулась. Син з невісткою удочерили її, і вона приїжджала до неї тільки на свята і канікули. Дівчинка дуже сильно полюбила свою нову родину, і вони відповідали їй повною взаємністю.
Клавія витерла сльозу і поспішила на кухню, замішати тісто на пироги…