Тепер тітка Лена стане твоєю новою мамою, – урочисто проголосив тато.

– Тепер тітка Олена буде твоєю новою мамою, – тато промовив це з такою урочистістю, наче виступав на сцені.
– Ні! Не буде! – різко вигукнула Ганя і, ледь стримуючи сльози, вискочила з-за столу.
Новообрана дружина та теперішня господиня дому не встигла й слова мовити, як дитина повернулася з портретом, знятим зі стіни:
– Ось моя мама! Іншої мені не потрібно! Сами їжте свій торт.
– Повернись за стіл, – розсердився батько. – Зараз же!
Але Олена раптом голосно засміялася:
– Чудово! Не потрібно кричати на дитину. Для цієї впертої дівчинки я згодна бути тіткою Оленою. А для тебе – виключно Оленою Прекрасною…
– Домовилися, – усміхнувся Андрій. – І Ганя, впевнений, з часом теж тебе полюбить.
– Ніколи! – одразу долинуло з коридору. – Ніколи не полюблю.
Батько одразу зірвався і в гніві пішов за донькою. Вона вже встигла грюкнути дверима дитячої. Коли він увійшов, Ганя сиділа в сльозах, обіймаючи портрет:
– Ти будеш мене бити за те, що я люблю маму?
Андрій розгубився. Гнів відійшов. Чоловік сів на ліжко і почав пояснювати:
– Ганнуся, я розумію, що ти сумуєш за мамою. Мало часу пройшло. Але й ти мене зрозумій – мені потрібно більше працювати. Тобі потрібна поруч жінка, яка навчить тебе жіночої мудрості.
– Як Василиса в казках?
– Так, так, саме так! Як Василиса.
– А ти хіба їх не знаєш?
– Ні, чоловікам зовсім інші премудрості потрібні. Пам’ятаєш, ти ж обіцяла мамі мене слухатися?
– Пам’ятаю, – всхлипнула Ганя.
Той день вона пам’ятала дуже добре. Мама довго хворіла, і вони з татом прийшли до неї в лікарню. Ганя ледве її впізнала. Вона була дуже худа, бліда, майже не говорила, просто дивилася на Ганнусю, гладила по голові і вже на прощання попросила у всьому слухатися тата.
Більше Ганя мами не бачила.
Вони з татом стали жити удвох. Він водив її в садок, читав казки на ніч, гуляв з нею. Іноді приїжджала бабуся, мамина мама. Тоді тато працював до пізна, але вихідними вони були разом.
А потім усе змінилося.
З’явилася тітка Олена. Вона голосно розмовляла, часто сміялася, яскраво фарбувала губи та нігті – Ганя не пам’ятала, щоб у мами були такі руки. Бабуся стала з’являтися дуже рідко, а тепер тато каже, що ця тітка Олена – її нова мама.
Усе це промайнуло в голові дівчинки за секунди. Вона подивилася батькові в очі, побачила там сльозинку… Глибоко зітхнула, витерла сльози йому та собі, і глибоко кивнула:
– Гаразд, тату, я буду тебе слухатись.
– І тітку Олену?
– Я буду старатися. Слухатися, – уточнила Ганнуся. – А любити буду маму.
– Добре. Дякую.
Батько обійняв її і пішов у зал – до Олени Прекрасної. Вона дивилася у вікно.
Обернувшись, сказала:
– Ох, намучимося ми з нею.
– Не думаю. Просто почекай. Не треба лізти їй у душу. Потрібен час, вона рано втратила маму, і, знаєш, вона вже доросла не по роках.
– Ну не знаю, не знаю. Побачимо.
Життя потекло своїм ходом.
Олена й справді прекрасно ладнала з чоловіком, а з падчеркою вирішила не грати: ну, не любить, що поробиш? Головне, щоб істерик більше не було.
Шестирічна Ганя, на диво мачухи, беззаперечно виконувала всі її прохання, не вступала більше в суперечки, не капризувала. Але тепла між ними не з’явилося і через пару років, хоча Олена дбала про дівчинку, вдягала як ляльку, купувала іграшки та книжки. Ганя сухо говорила “дякую”, але тримала дистанцію – намагалася не торкатися, запитання задавала лише в разі крайньої потреби, всі новини розповідала татові.
Не сталося і проблем у школі.
Дівчинка з першого класу стала улюбленицею вчительки – старанна, спокійна, тямовита. Любили її й однокласники. Дома теж не було проблем. Вона нічого не вимагала, без суперечок допомагала Олені по господарству, спочатку по дрібницях, потім більше. І все більше й більше подобалася своїй мачусі, яка вже й рада була б обійняти її, поділитися таємницями, але не могла зруйнувати холодну стіну, що між ними вибудувалися.
До п’ятого класу дівчинка стала називати мачуху Оленою Петрівною, це ще більше їх віддалило. Тоді, правда, Ганя вже перестала ревнувати мачуху до мами. Їй подобалося, що Олена Прекрасна – так її називав батько – завжди весела, життєрадісна. Подобалося, що вона смачно готує, не свариться з Андрієм, що тато щасливий. І особливо Ганя цінувала, що вона не вичитувала її.
А Олена мріяла народити сина. Лікувалася, переживала. Коли нарешті вдалося, багато місяців лежала на збереженні. Хвилювалася, звісно, як падчерка зрозуміє братика. Навіть запропонувала їй вибрати ім’я для малюка. Ганя запропонувала назвати хлопчика Андрієм – як тата.
Коли Андрійко з мамою опинилися вдома, дівчинка стала Олені першою помічницею. Вона так вправно і з такою любов’ю поводилася з братом, що у мачухи стискалося серце: “Господи, як холодна я була з зовсім маленькою дівчинкою, яка втратила матір, – картала вона себе. – Ображалася на неї, навіть ігнорувала, ніби сама дитина. Я ж навіть не намагалася знайти ключ до її пораненого серденька. А тепер у мене могла б бути така чудова донька…”
Десь через рік Андрійко сильно захворів. Почалися безсонні ночі, Ганя допомагала мачусі як могла. Одного разу вона зайшла в кімнату і побачила, що Олена Петрівна заснула, сидячи в кріслі біля ліжка сина.
Малюк спав. Дівчинка доторкнулася до його чола і зрозуміла, що температура спала. Вона тихо поторкала Олену за лікоть:
– Андрійку краще.
Олена Петрівна прокинулася, встала, губами перевірила чоло малюка, а потім раптом притиснула до себе Ганю і розплакалася:
– Донечко, прости мене! Мені так шкода, дівчинко моя, так шкода. Прости мене, прости.
Дівчинка обійняла її у відповідь:
– Ну, перестань плакати, мамо. Андрійко поправився, тепер у нас все буде добре.