Connect with us

З життя

Вони відразу стали жити добре.

Published

on

Андрій з Наталкою, ну, прям, зразу гарно стали жити. Полюбили одне одного. Гарне весілля справили. І з першого ж дня – у своєму домі. Андрій разом із батьком його звів. Високий вийшов будинок, статечний такий, з великими вікнами, що дивились у двір і на вулицю. Двір просторий, трохи похилий, з квітниками. А позаду будівлі для худоби й город чималий, що простягався рівними рядками до самого сходу сонця.

Господарям трохи за тридцять, а вже шестеро дітлахів у домі і на подвір’ї гасають. І це теж – добре.

А тут раптом менша сестра Андрія, Вєрка, що жила в сусідньому селі й щороку родила невідомо від кого, сильно захопилася горілкою – не прокинулася якось вранці після чергової нічної гулянки.

Що тут розмовляти? Андрій зібрався. Поїхав. Наталю ж від дітей і господарства не відірвеш. Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому повернувся.

Стоїть на порозі, а попереду чотирьох племінників обіймає. Найменшому, Вовчику, чотири.

Наталя сіла на стілець мовчки і дивиться. І діти – теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?

Наталя витерла руки фартухом та й каже:

– У мене ж навіть солі не вистачить борщ на всю юрбу посолити.

– А ми його і несолоним сьорбнемо, – Андрій відповідає дружині. А сам усміхається.

От і Наталя усміхатися почала. А що їй ще робити?

Кузени ж кинулися до прибулих і зодягати-розкутувати їх стали.

Нормальна така родина вийшла, коли діти всі перемішалися. І головне, не так вже й багато їх вийшло: всього десять на такий просторий дім.

Це вже потім, наприкінці наступного літа, через їхнє село як буря промчався циганський табір. Ясно, що після тієї бурі багато господарок не дорахувалися барвистих килимків, які вивішували на паркани для просушування, курей і качок. А у Свиридів так навіть порося з заднього двору поцупили!

Але Андрія з Наталкою цигани з подарунком залишили.

Ввечері Наталька на ґанок вийшла, а там – згорток з червоної тканини. Вона навіть спочатку не зрозуміла, що це, бо тканина мовчала собі мовчки – і все.

Коли в домі вже розгорнула на столі – всередині смуглявий хлопчик. І гарненький такий. Лежить, стогне і антрацитовими очима навколо всіх оглядає.

Андрій через плече дружини заглянув і тільки й сказав:

– А що? Нормально. Тепер у нас в сім’ї чоловіків на одного більше буде, ніж жінок. Та й наш білий колір змішається з кучерями вороної барви.

А Вовчик, наймолодший до цього, за край стола вхопився, підтягнувся, розглядає молодшого брата і каже:

– От нам пощастило, скажіть, тату! У всіх цигани різне поцупили, а нам Василька залишили в подарунок!..

І засуетилися всі одразу, задвигалися. Почали новому братові життя влаштовувати.

Далі-то що розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Андрій тільки раз у раз стіл в хаті подовжував. Як черговий син або дочка до школи йде, треба ж і йому де уроки робити. І робили. І старалися. І в домі всі все разом робили.

Коли одного разу в школі на зібранні вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Андрій з Наталкою (на батьківські вони завжди разом ходили) переглянулися і засоромилися прям обидва, бо всі ті труднощі прогледіли. Залишилось тільки Василька не упустити.

А як його упустиш, якщо все як треба? У школі – добре. Вдома він у свої чотирнадцять всю чоловічу роботу робить і іншим допомогти намагається.

Спокійно, з розумом дочки заміж повиходили і до чоловіків прилаштувались. Хлопці теж перезанажувалися і кожен у своєму домі зажив.

Василько в армії відслужив і до старого повернувся. Хотів у місто їхати, далі вчитись, але куди там. Кожне літо двір повний онуків, племінників Василькових.

А він чекає всіх, наче закордонних принців. Готується…

Гойдалку у дворі зібрав. А для найменших пісочницю зробив. У неї ж відрами з ріки пісок намив. Ближче до паркану, для малечі, кому ще до річки не можна, басейн вирив-обладнав. Туди шлангом зранку води напускав, щоб нагрілася, аби діти носами не шмаркали. А в сільмазі купив уточок-дельфінчиків, щоб зовсім як на морі було.

Так вся ця орава кожне літо не до діда з бабою їхати збирався, а до дядька Василька.

А він сяде на корточки біля воріт, зарослий майже до самих очей чорною щетиною, і чекає. А як побачить чергового племінника або племінницю, так розкине руки на всю ширь, так полихне усмішкою своєю цукровою, так біжать до нього дітлахи стрімголов, труться, труться об колючі щоки, а самі у вухо намагаються шепнути: «Ти, дядько Василь, чекав мене?»

А він же цілує, цілує кожного і обов’язково відповість: «Ще й як чекав! Більше за всіх!..»

Але найбільше щастя ввечері, коли посуд перемито, діти накупані і треба спати йти.

Діти, всі до одного затаїлись і чекають. Встає тоді дядько Василь і каже голосно:

– Нуууу… хто сьогодні зі мною ночувати на сеновал йде?..

І тут крик всіх. Кричать, мабуть, так, як колись «ура» на демонстраціях кричали…

Вранці вже рано, бабуся Наталя полізе на сеновал, щоб перевірити, не знесла якась бродяча курка там яйце, і побачить: прямо в середині розстелено величезне таке баран тягає і спить на нім абсолютно щаслива людина. А навколо, як курчата, дітлахи до нього туляться – до обличчя, рук, ніг. І всі сплять. Усі дванадцятеро.

А що?

В Андрії з Наталкою вже одинадцятеро онуків народилося…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 2 =

Також цікаво:

З життя28 хвилин ago

Втратив її назавжди, не встигнувши попросити вибачення

Темні вулиці Чернігова провожали Тараса додому після важкого трудового дня. Він крокував, занурений у свої думки, але тривога стискала йому...

З життя31 хвилина ago

Я – більше ніж доглядальниця

Мені 62 роки, я живу у Львові і нещодавно пережила ситуацію, яка розколола моє серце. Моя донька, Соломія, та її...

З життя33 хвилини ago

Чому ти ненавидиш мене, коли я піклуюся про тебе?

Моє життя в маленькому селі під Житомиром перетворилося на нескінченний жах. Я, Олена, вже багато років живу під одним дахом...

З життя35 хвилин ago

Втрачена назавжди: не встиг вибачитись

Темні вулиці Львова супроводжували Тараса додому після довгого робочого дня. Він ішов, заглиблений у свої думки, але тривога стискала сердце....

З життя36 хвилин ago

Коли терпінню настав край, доля відкрила нові двері

Я більше не могла витримувати його гнів, але життя подарувало мені новий шанс. Вечір у нашій київській квартирі був звичайним:...

З життя1 годину ago

Втратити назавжди, не встигнувши попросити прощення

Темні вулички Києва супроводжували Миколу додому після важкого робочого дня. Він ішов, загублений у думках, а тривога стискала серце. Вікна...

З життя2 години ago

Я приніс погані новини, але батьки вразили мене ще більше

Олег їхав у старенькому автобусі по загрузлих дорогах до батьків у передмісті Львова, і серце його стискалося від важкого передчуття....

З життя2 години ago

Новий шанс: Як я звільнилася від тиранічного гніву

Вечір у нашій квартирі в Черкасах був звичайним, як сотні інших: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився...