Зустріч с сестрою, яку не бачила понад двадцять років.

Олеся не бачила старшу сестру більше двадцяти років. Анюта ще в десятому класі переїхала до бездітної тітки у Київ. Говорили, що готується до вступу в університет.
– Київські університети ж не такі, як наші. З таким дипломом де завгодно працювати можна, – роздумувала мати. А Олеся заздрила.
– Мені так ніколи не пощастить.

За двадцять років Анюта закінчила школу, потім університет. Влаштувалася працювати в міжнародну компанію. Кар’єру побудувала. Квартиру собі так і не купила. Не хоче добром обростати.

Олеся зі заздрістю переглядала фотографії старшої сестри. Ось вона в Парижі, тут у Венеції, там у Туреччині з подругами, а ось вже в Карпатах. І говорила матері:
– Аньці пощастило. Я теж так хочу.
– Що ж тут доброго, – заперечувала мати, – ні дому, ні дітей. Заміж вийшла, а родини нема.
– Нічого ти, мамо, не розумієш, – це справжнє життя. Звикли ви над златом трястися, та барахлом обростати. А я на її весільні фото дивлюся і заздрю. Подивись, які гарні, професійний фотограф робив.
– А жити в орендованій квартирі теж нормально?
– Зате ділити нічого. Нема спокуси розлучитися. Їх єднає робота, а не накопичене добро. Тому й шлюб міцний. Подивись, скільки розлучених з Аньчиного класу вийшло. Родини по пальцях перерахувати можна. Нічого ти, мамо, не розумієш, зараз усе інакше. Зараз люди для себе живуть. Собі в задоволення.
– Це ти нічого не розумієш, – тихо додала мама, – жаль мені Аньку, не склалося в неї життя. Я багато в чому винна. – Відвернулася, щоб молодша донька сліз не побачила. Невже і в Олеси щастя не буде. Неправильних кумирів вибрала. Треба б їй усе розповісти, та як тепер розкажеш? Виходить, що ми їй брехали… Як відчували, цю розмову почали. Наступного дня Анюта подзвонила:
– Мамо, можна я приїду, – запитала вона, потім після паузи, – я без Івана.
– Щось сталося? – Не повірила своїм вухам, – як це без Івана?
– То можна чи ні? – Тетяна Олександрівна відчула, що Анюта втрачає терпіння.
– Звичайно, звичайно можна. Приїдеш, усе тут і розберемо.
– Дякую. – Анюта відключила телефон, а в Тетяни Олександрівни заболіла душа. Вона й раніше знала, що у старшої доньки не складається. А після дзвінка переконалася. Навіщо приїжджає, чому без чоловіка і надовго чи ні?

Наступні дні пройшли в турботах. Жарт кажучи, двадцять років лише на фотографіях дочку бачили. Олексій Миколайович нервово ходив з кута в куток. А Тетяна Олександрівна пекла пироги. Пам’ятала, як Анюта їх любила. Чекали її на машині, а вона поїздом приїхала. Тихенько в хату постукала, Тетяна Олександрівна як побачила її, лише руками сплеснула. В руках у Ані був згорток, який та обережно до себе притискала.
– Дитина… – вигукнула мати, – та звідки? Ти заходь, заходь. – Метушилася Тетяна Олександрівна
– Підкинули, – спокійно відповіла Анюта, – під двері.
– А Іван що ж?
– Іван не хоче дитину. Я б раніше приїхала, та поки документи оформила, потім розлучення…
– Та як так? Навіщо?
– Мамо, давай я цього разу сама розберуся, не маленька. Якщо ти не хочеш, я завтра поїду.
– Нікуди ти не поїдеш, – втрутився Олексій Миколайович, – досить дурниць для нашої сім’ї. У нас житимете. Олеся все одно рідко до нас приїжджає, ми вдвох з матір’ю. А у вас є свій дім. Правильно зробила, що приїхала.
– Дякую, тату. – Обняла батька Анюта.
– Та що відбувається? – почулася Олесі, вона весь цей час біля дверей стояла. В метушні її не помітили. – Що за таємниці в нашій родині? Що сталося? Дурниць у нас і так вистачає. – Олеся вимагала негайної відповіді. Дитина подала голос, Анюта запереживала, намагаючися його заспокоїти.
– Я сама Олі все поясню. Врешті-решт, це моя провина. – Тетяна Олександрівна повернулася до молодшої дочки, – розумієш, тоді Анюта завагітніла від свого однокласника. Ну, куди їй дитину в шістнадцять років? От я її до тітки Лариси і відправила. Столиця все ж таки, хто нас там знає. Людей багато, загубитися легко. У неї подруга в невеликому районному центрі працювала в лікарні. Ми впевнили Аню там…, в загальному, позбулися ми дитини.
Анюта тоді дуже переживала, вони з Сергієм збиралися після школи одружитися. Дитину залишити хотіли. А я настояла. От Анюта і не приїжджала додому з тих пір. Та що там не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років минуло, а не простила мене Анюта. Ось так.
– Як ти могла, мамо, – Олеся не вірила своїм вухам. – Оце так скелети в шафі.

Тієї ночі вони не спали, говорили, плакали, просили прощення. Олеся вперше дізналася, що не було ніякого щастя у її сестри. Що не удача, а образа тримала її далеко від сім’ї.
– Нічого, тепер усе налагодиться, – повторював Олексій Миколайович, головне, що ми разом. Усе виправимо, Михайлика виростимо. Все добре буде.

***

Сергій у рідному місті залишився. Тут закінчив університет, тут працювати влаштувався. Однак так і не одружився. А коли дізнався, що Анюта повернулася, одразу до неї прийшов. Через півроку весілля зіграли, веселе сільське.
– Простіть мене. Я все життя вам зіпсувала, – каялася на весіллі Тетяна Олександрівна
– Нічого ти не зіпсувала, – поправив її Олексій Миколайович, – неможливо нічого зіпсувати, якщо люди люблять один одного. Скільки б дорогам не витися, а життя їх все одно на вірний шлях виведе. З дитини все почалося, дитина все і виправила. І хто знає, як краще…