Зустріч с сестрою вперше за двадцять років: подорож у невідоме.

Ольга не бачила старшу сестру більше двадцяти років. Ганна ще в десятому класі переїхала до бездітної тітки в Київ. Казали, що готується до вступу в університет.
– Столичні університети не такі, як наші. З таким дипломом скрізь можна працювати, – розмірковувала мати. А Ольга заздрила.
– Мені так ніколи не пощастить.
За двадцять років Ганна школу закінчила, потім університет. Влаштувалася працювати в міжнародну компанію. Кар’єру зробила. Квартиру, правда, так і не купила. Не хоче добром обростати.
Дивилася на фотографії старшої сестри Ольга із заздрістю. От вона в Парижі, а тут у Венеції, тут у Туреччині з подругами, а тут уже в горах Альп. І казала матері:
– Везе Ганнці. Я теж так хочу.
– Та що ж тут доброго, – заперечувала мати, – адже ні дому, ні дітей. Заміж вийшла, а родини нема.
– Нічого ти, мамо, не розумієш, – Це життя справжнє. Звикли ви над золотом трястися, та барахлом обростати. А я на фотографії її весільні дивлюся і заздрю. Подивися, які красиві, фото професійним фотографом зроблені.
– А жити на орендованій квартирі теж нормально?
– Зате ділити нічого. А тому, нема спокуси розводитися. Вони однією роботою зв’язані, а не добром накопиченим. Тому і шлюб міцний. Подивися, з Ганчиного класу, скільки розлучених вийшло. Родини-то ж на пальцях перерахувати можна. Нічого ти, мамо, не розумієш, зараз все по-іншому. Зараз люди для себе живуть. В своє задоволення.
– Це ти нічого не розумієш, – тихо додала мама, – шкода мені Ганнку, не склалося в неї життя. Я в багато чому винна. – Відвернулася, щоб молодша дочка сліз не бачила. Невже і у Ольги щастя не буде. Не тих кумирів обрала. Треба б їй розповісти все, та як тепер розкажеш? Виходить, що брехали їй. Як відчували, розмову цю затіяли. Вже на наступний день зателефонувала Ганна:
– Мамо, можна мені приїхати, – спитала вона, потім через мовчання, – я без Івана.
– Щось сталося? – Не повірила власним вухам, – як без Івана?
– Так можна чи ні? –Тетяна Олександрівна відчула, що Ганна втрачає терпіння.
– Звісно, звісно, можна. Приїдеш, тут і розберемось.
– Дякую. – Ганна вимкнула телефон, а у Тетяни Олександрівни серце заболіло. Вона і раніше знала, що не складається у старшої дочки. А після дзвінка переконалася. Навіщо приїжджає, чому без чоловіка і надовго чи ні?
Наступні дні в клопотах пройшли. Жарт чи двадцять років лише на фотографіях доньку бачили. Олексій Миколайович з кутка в куток нервово ходив. А Тетяна Олександрівна пироги пекла. Вона пам’ятала, як Ганнуся їх любила. Чекали її на машині, а вона поїздом приїхала. Сором’язливо в будинок постукала, Тетяна Олександрівна як побачила її, лише руками сплеснула. В руках у Ганни був згорток, який вона дбайливо до себе притискала.
– Дитина… – охнула мати, – та звідки? Ти проходь, проходь. – Метушилася Тетяна Олександрівна
– Підкинули, – спокійно відповіла Ганна, – під двері.
– А Іван що ж?
– Іван не хоче дитини. Я б раніше приїхала, поки документи оформила, потім розлучення…
– Так як же? Навіщо?
– Мамо, давай я цього разу сама розберуся, не маленька. Якщо ти не хочеш, я поїду завтра.
– Нікуди ти не поїдеш, – втрутився Олексій Миколайович, – досить дурниць в нашій родині. У нас жити будете. Ольга все одно до нас рідко приїжджає, ми вдвох з матір’ю. А у вас є свій дім. Правильно зробила, що приїхала.
– Дякую, тату. – Обійняла батька Ганна.
– Та що ж відбувається? – почався голос Ольги, вона весь цей час у дверях стояла. У метушні її не помітили. – Що за таємниці в нашій родині? Що сталося? Яких дурниць у нас вистачає. – Ольга вимагала негайної відповіді. Дитина подала голос, Ганна зарухалася, намагаючись її вкласти спати.
– Я сама Олі все поясню. Врешті-решт, це моя провина. – Тетяна Олександрівна повернулася до молодшої дочки, – розумієш, тоді Ганна завагітніла від свого однокласника. Ну, куди їй дитину у шістнадцять років? Ось я її до тітки Лариси і відправила. Столиця все-таки, хто там нас знає. Народу багато, загубитися легко. У неї подруга в невеликому районному центрі в лікарні працювала. Ми переконали Ганну там…, загалом, позбавилися ми від дитини.
Ганна тоді дуже переймалася, вони з Сергієм після школи одружитися вирішили. Дитину залишити хотіли. А я настояла. Ось Ганна і не приїжджала додому з тих пір. Та що не приїжджала, навіть говорити зі мною не хотіла. Скільки років минуло, а не пробачила мене Ганна. Ось так-то.
– Як ти могла, мамо, – Ольга не вірила власним вухам. – Нічого собі скелети в шафі.
Ту ніч вони не спали, розмовляли, плакали, прощення просили. Ольга вперше дізналася, що не було ніякого щастя у її сестри. Що не удача, а образа тримала її подалі від сім’ї.
– Нічого, тепер все налагодиться, – повторював Олексій Миколайович, головне, що ми разом. Все виправимо, Мишка виростимо. Все добре буде.
***
Сергій в рідному місті залишився. Тут університет закінчив, тут працювати влаштувався. От тільки так і не одружився. А коли дізнався, що Ганна повернулася, відразу до неї прийшов. Через півроку весілля зіграли, веселе сільське.
– Пробачте, мене. Я все життя вам зіпсувала, – каялася на весіллі Тетяна Олександрівна.
– Нічого ти не зіпсувала, – поправив її Олексій Миколайович, – неможливо щось зіпсувати, якщо люди люблять одне одного. Скільки б дорогам не витися, а життя їх все одно на правильний шлях виведе. З дитини все почалося, дитина все виправила. І хто знає, як краще.