Вони відразу стали добре жити.

Олег з Оксаною відразу гарно зажили. Полюбили одне одного. Весілля чудове справили. І з першого ж дня – у своєму домі. Олег його разом із батьком збудував. Високий будинок вийшов, величний, з вікнами-очима, що дивилися у двір і на вулицю. Двір просторий, трохи похилий, з клумбами-квіточками. А позаду – будівлі для худоби і город чималий, де грядки рівнесенькі тягнулися до сходу сонця.

Хазяям трохи за тридцять, а у них вже шестеро діточок в домі та по дворі метушаться. І це також – правильно. Але тут молодша сестра Олега, Тетянка, що в сусідньому селі жила і кожного року народжувала незрозуміло від кого, зловживала горілкою – одного ранку так і не прокинулася після чергової гулянки.

Та чого вже тут говорити? Олег зібрався. Поїхав. Оксана ж куди від дітей і від господарства. Поховав. Все як належить, по-людськи. І додому повернувся.

Стоїть на порозі, а попереду руками чотирьох племінників обіймає. Найменшому, Михайлику, чотири роки.

Оксана мовчки сіла на стілець і дивиться. І діти – теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?

Оксана руки фартухом витерла і каже:
– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщ на всю шумну компанію посолити.
– А ми його, знаєш, і без солі їстимемо, – Олег жартує. А сам усміхається.

Ну і Оксана усміхається. А що їй робити?

Двоюрідні ж кинулися зустрічати прибулих, одяг знімати – розкривати їх стали.

Нормальна така сім’я вийшла, коли діти всі разом змішалися. І не так вже й багато їх вийшло: всього десять на такий великий дім.

Це вже потім, наприкінці наступного літа, через їхнє село, як буря, промчав циганський табір. Полум’ям шугнув, все на своєму шляху змітаючи. Після тієї бурі багато господинь не дорахувалися кольорових килимків, повішених на паркани для сушіння, курей і качок. А в Рибаків навіть порося із заднього двору поцупили!

Тільки Олега з Оксаною цигани з приплодом залишили.

Ввечері Оксана на ґанок вийшла, а там – згорток з червоної тканини. Вона навіть відразу не зрозуміла, що це таке, тому що тканина мовчала собі і все.

Коли в домі вже розгорнула на столі – всередині хлопчик засмаглий. Та гарненький такий. Лежить, крекче і очима вугільними всіх розглядає навколо.

Олег через плече дружини зазирнув і сказав тільки:
– А що? Нормально. Тепер у нашій родині чоловіків буде на одного більше, ніж жінок. Та й наш білий колір розбавить кучерями чорними.

А Михайлик, найменший до цього, за край столу взявся, піднявся, розглядав молодшого брата і каже:
– От нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани щось украли, а нам навіть Василька в подарунок залишили!..

І вправлялися всі разом, задвигалися. Стали новому братові життя організовувати.

Далі що розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Олег от тільки раз за разом стіл у хаті подовжував. Як черговий син або дочка в школу йде, треба ж і йому де уроки робити. І робили. І старалися. І в домі все разом робили.

Якось на зібранні в школі вчителька заговорила про труднощі підліткового віку, Олег з Оксаною (на батьківські вони завжди разом ходили) переглянулися і наче засоромилися обидва, бо всі ті труднощі пропустили. Залишилося тільки Василька не упустити.

А як його упустиш, якщо все як має бути? У школі – відмінник. У домі він у свої чотирнадцять всю чоловічу роботу виконує і всім допомогти намагається.

Спокійно, вчасно дочки заміж повиходили і до чоловіків умудрилися. Хлопчики теж порозженилися і кожен своїм домом жити став.

Василько в армії відслужив і до старих повернувся. Хотів у місто їхати, далі вчитися – куди там. Кожного літа повний двір онуків, Василькових племінників.

А він чекає всіх, як заморських принців. Готується…

Гойдалки у дворі поставив. А для маленьких пісочницю спорудив. У неї ж відрами з річки піску натаскав чистого. Ближче ж до паркану, для тих, кому ще на річку рано, басейн викопав-обладнав. Туди шлангом зранку води напускав, щоб прогрілася, щоб діти носами не шморгали. А в сільмазі накупив качечок-дельфінчиків, щоб зовсім на море походило.

Так вся ця орава кожного літа не до діда з бабою їхати зібралась, а до дядька Василька.

А він сяде навпочіпки біля воріт, зарослий майже до самих очей чорною щитиною, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, так розкине руки на всю ширину, та як розправить усмішку свою широку, так дітлашки біжать до нього стрімголов, труться, труться щічками, а самі в вухо шепнути норовлять: «Ти, дядьку Васильку, чекав на мене?»

Він же цілує, цілує кожного і обов’язково відповість: «Ще як чекав! Більше за всіх!..»

Але найбільше щастя увечері трапляється, коли посуд перемитий, діти покупані і треба спати йти.

Діти всі до одного затаїлися і чекають. Тоді встає дядько Василько і каже голосно:
– Ну… хто сьогодні зі мною на сінник ночувати йде?..

І тут усі кричать. Кричать, мабуть, так, як колись «ура» на демонстраціях кричали…

Рано вранці вже бабуся Оксана полізе на сінник, щоб перевірити, чи не знесла якась курка там яйце, і побачить: прямо в середині розстелений великий кожух і спить на ньому абсолютно щаслива, гарна людина. А навколо, як курчата, дітлашки до нього туляться – до обличчя, рук, ніг. І сплять всі. Всі дванадцять.

Ну а що?

У Олега з Оксаною вже одинадцять онуків народилося…