Connect with us

З життя

Сусід зверху: історія жахів родини, що переживає кризу.

Published

on

У нашому під’їзді, прямо над нами, мешкав Володька. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки випивали, а коли грошей на випивку не вистачало, батько зливав злість на дружині та сині. Володька часто приходив до школи з синцями.

– Олексо, мене турбує твоє спілкування з цим хлопчиком, – мама кивнула на стелю.

– Так, – зітхнув батько, – що з нього вийде з такими батьками…

– А може, ми можемо йому допомогти? – запитав я.

– Макаренко ти мій домашній, – мама обійняла мене за плечі, – чим же ми йому допоможемо…

На десятий день народження батьки подарували мені шахи. У складній дерев’яній коробці лежали витончені фігурки, покриті лаком. Батько показав, як ходять фігури, пояснив суть гри і вручив книгу з ендшпілями Ботвинника.

Частіше я розбирався у вправах на лавці у дворі.

– Що це за гра у тебе? Можеш навчити? – обернувшись, побачив Володьку за своєю спиною.

Я розповів йому все, що знав про шахи, і ми грали до пізнього вечора.

Вранці він вже чекав мене на лавці; його обличчя і руки були в синцях і подряпинах.

Усе літо ми з Володькою змагалися нарівні.

– А у мене сьогодні день народження, – сказав Володька. – Тільки ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, – він зітхнув і кивнув в бік своїх вікон, – тато знову почне битися.

– Це для тебе, – простягнув Володьку книгу з шаховими ендшпілями, – з ними можна грати без дошки, у голові, і я вітаю тебе з днем народження.

Володька несподівано змахнув рукою, збивши з обличчя простенькі пластикові окуляри з злегка поламаною, але акуратно перемотаною синім ізолентою дужкою, схлипнув, оглянувся на свої вікна, і його вологі очі наповнилися сльозами. Він нахилився, підняв окуляри з трави, витер лінзи кінчиком сорочки, тремтячою рукою одягнув їх і з розгубленою усмішкою прошепотів: «Ой, леле…», заховав книгу за пазуху.

Потім він ще довго сидів на лавці та з тугою дивився на голі вікна своєї квартири, чекаючи, коли в них погасне лампочка, що звисає з довгого тонкого дроту.

Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка та міліційна, а сувора тітка в темному костюмі – мама назвала її соціальним працівником – кудись вела наляканого Володьку за руку; за плечима в нього був худенький рюкзак, а іншою рукою він притискав до грудей книгу.

Тато сказав, що Володьчині батьки отруїлися підробленою горілкою.

Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному із змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.

Високий хлопець в окулярах ходив вздовж столів з шаховими дошками, швидко пересуваючи фігури. Біля одного з них він ненадовго задумався, акуратно зняв окуляри, примружив короткозорі очі, потер переносицю, потім усміхнувся і, сказавши: «Ой, леле», – поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув руку і перейшов до сусіднього столика.

У ньому я впізнав Володьку.

Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.

– Знаєш, у той день, коли я тебе побачив з шахами, батьки збиралися “на діло” – винний кіоск грабувати, і я мав бути на стрьомі, але загрався і запізнився. Батько тоді мене сильно побив. Я його досі ненавиджу.

Мене тоді до дитбудинку влаштували; там усі називали мене Мауглі – старші часто били, але я лише гарчав і кусався, а потім перестав говорити. Показували мене психіатру, лікувати намагалися, потім махнули рукою та й забули. А я ні з ким не хотів говорити, мені так простіше було жити, та й який попит з німого.

У моїй голові тоді поселилися шахи. На уявній дошці я розставляв дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери розмахували шпагами, пішаки мріяли стати королевами. Я ж був королем і від усіх чекав захисту, адже сам я міг лише на крок уперед або назад, або вбік зробити, а у разі небезпеки за туру ховався. У реальному житті у мене і цього не було. Знаєш, Олексо, я коли з фігурами подумки розмовляв, то про свої біди забував; тільки шахи мені й допомогли вижити.

Ще у мене ворог був – Сергійко – з старшокласників. Я навіть в їдальні алюмінієву ложку вкрав і зробив з неї заточку, думав, як він до мене підійде, у живіт всаджу.

Якось я у завгоспа шахову дошку побачив – простеньку – зі складеного наполовину товстого картону і пластмасовими фігурками в сірій коробці з відірваними кутами; завгосп сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.

Я розставив ендшпіль і загрався так, що про все на світі забув, і не відразу помітив, як до мене Сергійко наблизився. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом питає:

– Як фігури рухаються, розповісти можеш?

Я йому жестами гру почав пояснювати, а він злиться і ніяк зрозуміти не може.

– Дурень ти, – каже, – придурок, нормальній людині зрозуміло не можеш пояснити, і гра твоя дурна, для таких ідіотів, як ти.

Розлютив він мене тоді, та й за шахи образа взяла; я кулаки стиснув, насупився, червоними плямами пішов і як закричу на нього:

– От ж ти, баран дурний, що ж тут незрозумілого, у тебе просто мізків нема ні краплі.

Хвилину Сергійко стояв в здивуванні, а в мене піт від страху тече, тремчу весь, а він раптом як зарегоче:

– Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й говорити навчив!

Потім він мене опікувати став, – усміхнувся Володька, – але в шахи грати так і не навчився.

– Знаєш, Олексо, – Володька замовк, зняв окуляри, подихав на скло, протер їх носовою хусткою і, примруживши короткозорі очі, сказав: – я коли супернику програвав, тебе завжди згадував… як ти руку мені тиснув і за гру дякував; багато чого я тоді в тебе навчився… от же ж леле…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + чотири =

Також цікаво:

З життя1 хвилина ago

One Day, My Dad Called Me into His Room for a Serious Talk—Or So He Said. To My Surprise, a Woman Aw…

So, one day, Dad called me into his roomhe said we needed to have a serious chat. Ill admit, I...

З життя3 хвилини ago

I Stopped Searching for My Son Three Years Ago—The Bitterness of That Choice Still Haunts Me, as If …

Three years ago, I tried to reach out to my son, and even now I remember the bitter aftertaste, as...

З життя53 хвилини ago

For 20 Years I Apologised to My Mother-in-Law Until One Friend Asked Me a Question That Changed Ever…

Twenty years. Thats how long I spent apologising to my mother-in-lawalmost on autopilot, not even thinking, as though it was...

З життя1 годину ago

I Was Mortified by the Grease Under My Boyfriend’s Nails at an Expensive Sunday Brunch… Until I Real…

I was mortified by the butter ingrained under my boyfriends fingernails during a ludicrously pricey Sunday brunch until I realised...

З життя2 години ago

My Sister-in-Law Turned Up Uninvited Last New Year’s Eve—and the Holiday Spiraled Out of Control

My sister-in-law turned up uninvited last New Years Eve, and honestly, it sent the whole celebration downhill. Confession She was...

З життя2 години ago

Auntie Sonia, Sorry to Bother You, But Could You Watch My Son for a While? — At the Door Stood a You…

Auntie Sarah, sorry to trouble you, but could you watch my child for a short while? A young woman stood...

З життя3 години ago

My Husband’s Sister Came to Stay for a Week, but One Kitchen Conversation Made Her Rush to Pack Her Bags

My husbands sister arrived for a week-long visit, but one little chat in the kitchen led to her frantically packing...

З життя3 години ago

Afraid of Losing You

Im a bit nervous about losing youThis is home, smiled Leonard, waving Emily into his flat.Come in, make yourself comfortable.Ill...