Connect with us

З життя

Життя над нами: історія неблагополучної родини в нашому будинку

Published

on

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вовчик. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки пили, а коли грошей на випивку бракувало, тато зганяв злість на дружині та синові. Вовчик часто приходив до школи з синцями.

– Олесю, мене непокоїть твоє спілкування з тим хлопчиком, – мама кивнула на стелю.
– Та вже… – зітхнув тато, – що з нього вийде з такими батьками…
– А як ми можемо йому допомогти, мамо? – запитав я.
– “Макаренко” ти мій домашній, – мама обняла мене за плечі, – чим же ми йому допоможемо…

На десятий день народження батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному коробі лежали вишукані фігурки, покриті лаком. Тато показав, як вони ходять, пояснив суть гри й вручив книгу з етюдами Ботвинника.

Найчастіше я розбирав вправи на лавці у дворі.
– Що це за гра така у тебе, навчиш мене? – я обернувся і побачив Вовчика.
Я розповів йому все, що знав про шахи, а потім ми грали з ним до пізнього вечора.

Вранці він знову чекав мене на лавці; його обличчя та руки були в синцях і подряпинах.

Все літо ми з Вовчиком змагалися на рівних.
– А в мене сьогодні день народження, – сказав Вовчик, – лише мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, – він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, – і тато знову почне сваритися.

– Це тобі, – я простягнув Вовчику книгу з шаховими етюдами, – з ними можна грати без дошки – в голові, і я вітаю тебе з днем народження.
Від несподіванки Вовчик махнув рукою й збив з перенісся прості пластмасові окуляри зі зламаною, але акуратно замотаною синьою ізоляційною стрічкою дужкою, сопнув носом, злякано озирнувся на свої вікна, і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, ніби збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, потер скельця кінчиком сорочки й тремтячою рукою вклав їх на носа, а потім зі зніченим усміхом на обличчі прошепотів: «От справді ж…» і заховав книгу за пазуху.

Потім він ще довго сидів на лавці й з тугою дивився на голі вікна своєї квартири, очікуючи, коли в них згасне лампочка, ніби зміїна голова, що звисає з стелі на довгому тонкому дроті.

Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і поліційна, а сувора тітка в темному костюмі – мама назвала її соцпрацівником – кудись вела наляканого Вовчика за руку; за плечима у нього був тонкий рюкзак, а другою рукою він пригортав до грудей книгу.

Тато сказав, що Вовчикові батьки отруїлися неякісною горілкою.

Я закінчував школу, мав розряд із шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному зі змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.

Довгов’язий хлопець в окулярах проходжувався вздовж столів із шаховими дошками й швидко пересував фігури. Біля однієї з них він трохи задумався, акуратно, за обидві дужки зняв окуляри з круглими скельцями, з примруженими короткозорими очима потер рукою перенісся, потім усміхнувся й, сказавши: «От справді ж…», поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку й перейшов до сусіднього столика.

У ньому я впізнав Вовчика.

Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.

– Знаєш, того дня, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися «на справу» – винний кіоск грабувати, а я мав стояти на стрьомі, але загрався і запізнився. Батько тоді сильно побив мене. Я досі його ненавиджу.

Мене тоді в притулок відправили; там усі називали мене Мауглі – старші часто били, але я лише гарчав і кусався, а потім перестав розмовляти. Мене психіатру показували, намагалися лікувати, потім махнули рукою та й забули. А я не хотів ні з ким говорити, так жити було простіше, та й який попит з німого.

У моїй голові тоді оселилися шахи. На уявній дошці я будував дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери розмахували шпагами, пішки мріяли стати королевами. Я ж був королем і чекав від усіх захисту, адже сам міг лише крок уперед – назад, або в бік зробити, а в разі небезпеки за туру ховався. У реальному житті в мене й цього не було. Знаєш, Олесю, коли я подумки розмовляв із фігурами, то про свої нещастя забував; лише шахи й допомогли мені вижити.

Ще у мене був ворог – Сергій – із старшокласників. Я навіть у столовці алюмінієву ложку вкрав і заточку з неї зробив, думав, як він до мене підійде, у живіт штрикну.

Якось я у завгоспа шахову дошку побачив – простеньку – з товстого картону і пластмасові фігури в сірій коробці з відірваними кутами; завгосп сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.

Я розставив етюд і загрався так, що про все на світі забув, і не відразу помітив, як до мене Сергійко наблизився. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом питає:

– Як фігури рухаються, розповісти можеш?

Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, і в толк не візьме ніяк.

– Дурень ти, – каже, – безтолковий, нормальній людині пояснити не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.

Розлютив він мене тоді, і за шахи образливо стало; я кулаки стиснув, насупився, червоними плямами пішов, та як закричу на нього:

– От же ти, баран тупий, що ж тут незрозумілого, у тебе просто мозків немає ні краплі.

З хвилину Сергій стояв у здивуванні, а по мені піт від страху тече, тремчу весь, а він раптом як засміється:

– Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й розмовляти навчив!

Потім він мене опікувати почав, – усміхнувся Вовчик, – але в шахи грати так і не навчився.

– Знаєш, Олесю, – Вовчик замовк, зняв окуляри, подихав на скельця, протер їх носовою хусткою й, примруживши короткозорі очі, сказав: – Я коли супернику програвав, тебе завжди згадував… як ти руку мені тиснув і як за гру дякував; багато я тоді в тебе навчився… от справді ж…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 6 =

Також цікаво:

З життя6 хвилин ago

Тени правды: завершение любви

Тени правды: последний ужин Виктор Семёнович переступил порог квартиры после долгого дня в конторе на окраине Нижнего Новгорода. — Я...

З життя41 хвилина ago

Переможені свободою: історія одного флакончика

Отак от, з поразою свободою: історія однієї баночки З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару...

З життя1 годину ago

Зникни: Остання дорога матері

Они з Михайлом Івановичем прожили життя довге, нерівне, як старий сільський шлях — то вибоїна, то горбок, то сонце, то...

З життя1 годину ago

Подарок с горьким послевкусием

**Подарок с оттенком печали** Они сидели на кухне — Надежда и её муж, Дмитрий. Вечер был тих, чайник на плите...

З життя3 години ago

Я нажала на звонок, мгновенно услышав быстрые шаги за дверью.

У моего внука недавно был день рождения — ему исполнилось десять лет, круглая дата. Я заранее подобрала подарок, который, как...

З життя3 години ago

Виховав вас п’ятьох, а ви одного батька прогодувати не хочете.

«Я вас п’ятеро виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете» Драматична історія із глушини Полтавщини — Віть, вставай, ранок...

З життя3 години ago

Злиденність душі: Історія звичайної дівчини

Жах душі: Історія Яринки з Тернополя Яринка виросла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самотня. Її ніхто не виховував,...

З життя4 години ago

Відчиняючи двері незнайомцю, вона не знала, що рятує свого сина.

Його знала вся країна. Один із найкращих онкологів Києва, професор Іван Петрович Коваленко, був символом професіоналізму та відданості медицині. Він...