Connect with us

З життя

Сусідське життя: важка доля сім’ї, що живе поверхом вище.

Published

on

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вітасик. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки пили, і коли грошей на алкоголь не вистачало, батько все зло виливав на дружину та сина. Вітасик часто приходив до школи в синцях.

– Андрію, мене тривожить твоє спілкування з цим хлопцем, – мама кивнула на стелю.
– Так, так… – зітхнув батько – що з нього вийде з такими-то батьками…
– А хіба ми можемо йому допомогти, мамо? – запитав я.
– Та ти в мене справжній педагог, – мама обійняла мене за плечі, – чим же ми йому допоможемо…

На десятиліття батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному ящику лежали витончені фігурки, покриті лаком. Батько показав, як вони ходять, пояснив суть гри та вручив книгу з етюдами Ботвинника.

Найчастіше я розбирав вправи на лавці у дворі.
– Що це за гра у тебе така, можеш мене навчити? – я обернувся, позаду стояв Вітасик.

Я розказав йому все, що знав про шахи, а потім ми з ним грали до пізнього вечора.

Вранці він знову чекав мене на лавці; його обличчя та руки були в синцях і подряпинах.

Усе літо ми з Вітасиком боролись на рівних.
-А у мене сьогодні день народження, – сказав Вітасик, – тільки мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, – він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, – і батько знову почне битися.

– Це тобі, – я простягнув Вітасику книгу з шаховими етюдами, – з нею можна грати без дошки – в уяві. І вітаю тебе з днем народження.

Від несподіванки Вітасик вимахнув рукою і збив з перенісся скромні пластмасові окуляри з поламаної, але акуратно замотаної синьою ізоляційною стрічкою дужкою, шмигнув носом, лячно оглянувся на свої вікна, і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, наче збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, протер скло кінчиком сорочки і тремтячою рукою поставив їх назад, а потім з ніяковою усмішкою прошепотів: «Оце так справи…», і заховав книгу за пазуху.

Він довго сидів на лавці і з сумі дивився на голі вікна своєї квартири, очікуючи, коли в них згасне лампочка, схожа на голівку змії, що звисає з стелі на довгому тонкому проводі.

Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і міліцейська, а сувора тітка в темному костюмі – мама назвала її соціальним працівником – кудись вела наляканого Вітасика за руку; за плечима у нього був худий рюкзак, а іншою рукою він притискав до грудей книгу.

Тато сказав, що Вітасикові батьки отруїлися дешевою горілкою.

Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одних змаганнях я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.

Довготелесий хлопець в окулярах ходив вздовж столів з шаховими дошками і швидко переставляв фігури. Біля однієї з них він на хвильку задумався, акуратно, обома руками зняв окуляри з круглими лінзами, прищурив короткозорі очі з пухнастими, як у дівчини, віями, потер носа рукою, потім усміхнувся і, сказавши – «Оце ж справи…» – поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку і перейшов до сусіднього столика.

У ньому я впізнав Вітасика.

Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.

– Знаєш, у той день, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися «на діло» – винний кіоск грабувати, а я мав стояти на варті, але загрався і запізнився.
Батько тоді мене сильно бив. Я його донині ненавиджу.
Меня тоді в дитячий будинок віддали; там усі називали мене Мауглі – старші часто били, але я тільки гарчав і кусався, а потім перестав говорити.
Меня до психіатра водили, лікували, потім махнули рукою та й забули. А я говорити ні з ким не хотів, мені так простіше жити було, і який попит з німого.
У моїй голові тоді засіли шахи. На уявній дошці я виставляв дерев’яні фігури, і вони оживали! Офіцери розмахували шпагами, пішакі мріяли стати королевами. А я був королем, і від усіх чекав захисту, адже сам міг тільки крок вперед-назад, чи в сторону зробити, а в разі небезпеки за туру ховався. В реальному житті в мене і цього не було. Знаєш, Андрію, коли я з фігурами подумки розмовляв, то про свої нещастя забував; тільки шахи допомогли мені вижити.

Ще у мене був ворог – Сергій – з старшокласників.
Я навіть в їдальні алюмінієву ложку поцупив і наточку з неї зробив, думав, як він до мене підійде, в живіт ткну.
Якось я в комірника шахову дошку побачив – простеньку – з складеного навпіл товстого картону і пластмасові фігурки в сірій коробці з відірваними кутами; комірник сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.
Я виставив етюд і загрався так, що про все забув, і не відразу помітив, як до мене Сергій підступив. Я наточку в кишені намацав, дихати перестав, підготувався, а він раптом запитує:
– Як фігури рухаються, розказати можеш?

Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, ніяк второпати не може.
– Ти дурний – каже – безтолковий, нормальній людині пояснити зрозуміло не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.

Тоді він мене розгнівав, і за шахи кривдно стало; я кулаки стиснув, насупився, червоні плями на мене пішли, і як закричу на нього:
– Ото ж ти, баран тупий, чого тут незрозумілого, у тебе просто мізків нема ні грамма.

На хвилинку Сергій стояв вражений, а по мене від страху піт стікає, тремчу ввесь, а він раптом як сміється:
– Я психа ненормального від німоти вилікував, ще й говорити навчив!
Потім він мене опікувати став, – усміхнувся Вітасик, – але в шахи грати так і не навчився.

– Знаєш, Андрію, – Вітасик замовк, зняв окуляри, подув на скло, протер їх носовичком і, примруживши короткозорі очі, сказав – коли я програвав супернику, завжди згадував тебе… як ти руку мені тиснув і як за гру дякував; багато я тоді у тебе навчився… оце ж справи…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять + чотири =

Також цікаво:

З життя40 хвилин ago

Я нажала на звонок, мгновенно услышав быстрые шаги за дверью.

У моего внука недавно был день рождения — ему исполнилось десять лет, круглая дата. Я заранее подобрала подарок, который, как...

З життя44 хвилини ago

Виховав вас п’ятьох, а ви одного батька прогодувати не хочете.

«Я вас п’ятеро виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете» Драматична історія із глушини Полтавщини — Віть, вставай, ранок...

З життя2 години ago

Злиденність душі: Історія звичайної дівчини

Жах душі: Історія Яринки з Тернополя Яринка виросла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самотня. Її ніхто не виховував,...

З життя2 години ago

Відчиняючи двері незнайомцю, вона не знала, що рятує свого сина.

Його знала вся країна. Один із найкращих онкологів Києва, професор Іван Петрович Коваленко, був символом професіоналізму та відданості медицині. Він...

З життя3 години ago

Злиденність душі: Невигадана історія життя

Бідність душі: історія Олесі з Житомира Олеся росла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самітня. Її ніхто не виховував,...

З життя4 години ago

«Ви надто опікуєтеся дитиною»: це сказав лікар. Але я не хвилююся — я просто мама

«Ви занадто багато уваги приділяєте дитині» — так мені сказав лікар. Але я не тривожна — я просто мама. Якби...

З життя4 години ago

Вона відчинила двері незнайомцю, не підозрюючи, що рятує життя своєму синові

Вона впустила незнайомця, не відаючи, що рятує власного сина. Його знала вся країна. Один із найкращих онкологів із Києва, професор...

З життя5 години ago

«Ви занадто багато уваги приділяєте дитині»: це сказав лікар. Але я не тривожна — я просто мама

«Ви занадто багато уваги приділяєте дитині» — так мені сказав лікар. Але я не тривожна — я просто мати. Якби...