Як ти могла? Адже ми подруги!

— Як ти могла? Адже ми подруги! — цю фразу я повторила, мабуть, разів тридцять. Ніби папуга, повторювала її втомленим голосом. Моя свідомість опинилася в тумані. Страх, який мене охопив, важко було описати словами. Я щойно вийшла з лікарні, а тут… таке. Подруга вкрала мого чоловіка. І вирішила повідомити мені про це сама. Якби у мене були сили, як до хвороби, я б, напевно, вчепилася Каті у волосся і вирвала все. Але сил не було. Зовсім. Я тільки почала приходити до тями після довгого і важкого лікування, і ось вам, нате таке. Чому мені таке покарання?
— Оксано, заспокойся! Може, тобі валер’янки заварити?
Я не хотіла валер’янки. Я хотіла поговорити зі своїм чоловіком. Подивитися йому в очі. Але він вже переїхав до Кати. Не захотів навіть розмовляти зі своєю власною жінкою. Не знайшов сміливості пояснитись.
— Пробач, Оксано! Ніхто цього не бажав. Ти думаєш, я не розумію, яка я зрадниця? Але ти сама теж дурна! Хто просить незаміжню подругу наглядати за всім, поки ти в лікарні?
Я просила. Наївна, звичайно. Ми з нею дружили з першого класу, вона була свідком на нашому весіллі з Андрієм. Я завжди довіряла Каті. А тепер моя дорога подруга просто зруйнувала моє життя, навіть не замислившись, як мені буде. Після лікарняного пекла відразу потрапити в інше.
— Не думай, ми тебе не покинемо… — вона все ще щось намагалася сказати.
Я підвелася, тримаючись за стіл.
— Так ось що! Забирайся звідси. І ключі залиш. І його ключі, я сподіваюся, тут?
У мене навіть не було грошей замінити замки. Чи може були? Щось я зовсім заплуталася. Катя щось говорила, що мені не можна залишати одну, що вона може відвозити мене до лікаря, що я надто слабка і не повинна залишатися сама. Я зібрала останні сили і виставила Катю з мого дому.
Ось і все. Потрібно якось жити, заради чого я терпіла всі ці отруєні крапельниці і опромінення? Раніше я думала, що у мене є родина! Моя родина. Хто взагалі так чинить?
У холодильнику суп, салат, картопляне пюре, парові котлети. Все свіже. Вона подбала про мене, змія. Я почала з якоюсь люттю тягати їжу в туалет і викидати в смітник. З чистого аркуша, так з чистого. А чим я харчуватимуся? Глянула в телефоні свої рахунки – дивно! Прийшли якісь виплати: лікарняні, напевно. Від голоду не помру.
Я подивилась у дзеркало на свою лису голову. На ній вже почав відростати короткий їжачок волосся, але ходити в такому стані по вулиці не дуже хотілося. Від парика я одразу відмовилася – носила хустки і шапки. Надягла легеньку шапочку і зібралася у магазин. Коли виходила з дверей, закрутилася голова. Я повернулася і сіла на лавочку в коридорі. Я зможу. Зможу! Сама, одна, без них, без цих зрадників і негідників! Точно зможу.
Спочатку було дуже непросто. Щоб вистачало на таксі до лікарні й на ліки, довелося дещо продати. Андрій переказував мені періодично якісь суми грошей, я з мрачним впертістю відправляла їх назад. Не хотіла брати від нього нічого. Бачити Андрія і говорити з ним я теж вже не хотіла. Але лише вночі, лежачи на боці і бачачи перед собою порожню подушку на другій половині ліжка, я чомусь відчувала гострий сум. Навіть не за чоловіком, а просто за своїм минулим, яке здавалося мені тоді досить вдалим. Чоловік, квартира, улюблена робота – я була вчителем у школі, викладала українську мову і літературу. Дуже любила своїх учнів, ладила з колективом. Чомусь, коли Андрій пішов до Каті, я відчула дивну відстороненість від людей загалом. Небажання бути серед них. Страх людського суспільства. Прислухаючись до себе, я розуміла, що більше не хочу йти до школи. Не хочу бачити ні дітей, ні своїх колег. І від цього усвідомлення мені ставало ще сумніше. Що приховувати? Я плакала ночами в подушку. А вдень намагалася жити.
— У вас ремісія, — сказала мені лікар чомусь із співчуттям.
Мабуть, тому, що я з деяких пір приходила в поліклініку одна. Без підтримки. Без чоловіка.
— У вас ремісія, і я раджу якнайшвидше повернутися до звичного життя.
«У мене більше немає звичного життя!» — хотілося крикнути мені.
А невідомого життя я ще тільки навчаюся. Стараюся, як школярка на уроці, але поки що виходить не дуже.
Того ж дня зателефонувала директорка — нюх у неї, чи що?
— Даріє Миколаївно, як ви почуваєтеся?
— Краще, дякую!
— Коли плануєте вийти на роботу?
— Ірино Вікторівно, мене щось не тягне постати перед учнями з лисою головою, — різко сказала я.
Насправді, мені закрили лікарняний, йти на роботу було потрібно. Але як же не хотілося! Я сама себе не впізнавала. Поговоривши з Іриною, я оцінила, скільки у мене ще речей на продаж. Золота, брендових речей та сумок. Все, звісно, купував і дарував Андрій, але не повертати ж йому це? І носити я навряд чи це вже захочу. Але ще більш ненависною була думка, що мої речі доношує Катя.
Виходило, що близько року я можу скромно жити без роботи. І я звільнилася. А потім замкнулася в своїй квартирі і засіла писати книгу. Банальну книгу, у сюжет якої вклала свою історію. Важка хвороба, підлий чоловік, підступна подруга. До речі, ніхто з них двох так і не показалися до мене. Не телефонували і не писали, чому я була тільки рада.
Допустивши, перечитавши і виправивши помилки, я відчула, що ось тепер, поділившись своїми емоціями з папером, я готова до зустрічі з людьми. Викопала свої інститутські зв’язки і знайшла однокурсника, який працював у видавництві. Ми домовилися зустрітися ввечері в кафе — я передбачливо не стала говорити причину зустрічі по телефону.
— Нічого собі! Оксано, ти неймовірно виглядаєш! Схудла, і стрижка тобі дуже пасує.
Я усміхнулась про себе. Знав би ти, любий, якою ціною даються такі метаморфози!
Поклала пакет з рукописом на сусідній стілець і усміхнулася старому приятелю.
— Ти теж виглядаєш чудово, Борисе. Як життя?
— Б’є ключем. Переважно по голові.
Ми довго згадували інститут, сміялися та пили каву, мабуть, літра два. Я б випила щось міцніше для хоробрості, але в Бориса вранці на роботу. Потрібно було призначати зустріч на п’ятницю. Хоча… по п’ятницях у всіх свої розваги.
— Ладно, це все прекрасно. Кажи, що тобі від мене потрібно. — він раптом став серйозним.
— З чого ти взяв, що мені щось потрібно? — від різкого переходу я навіть розгубилася.
— Я ж не дурень. Ми не бачилися з випускного, а тут ти телефонуєш. Що потрібно? Грошей позичити? На роботу влаштувати? Лікаря знайти?
— Якого лікаря?
— Ой, годі тобі, Сомова, ти ж явно не дуже здорова.
— Збрехав, так? Що мені йде?
— Тобі йде. Але ти б ніколи так не підстриглася — я пам’ятаю твоє розкішне волосся. І те, що ти схудла… Невже онкологія?
— Ремісія.
— Відмінно! Я радий. Значить, лікар не потрібен. Що тоді? Гроші?
Я витягла з пакета пачку листків і поклала перед ним. У його погляді промайнула туга, потім розчарування, і мені здалося, що Борис зараз піде. Стало страшно.
— Просто поглянь! — вмолила я.
Він поглянув. Потім на мене. Потім пробіг кілька сторінок, перегорнув до середини, там теж щось почитав, і вивчив кінцівку.
— Ще є? — коротко запитав Борис.
— Поки що ні.
— Потрібно, щоб було ще. Не люблять у нас зараз по одній книжці випускати. Безперспективно. Потрібна серія.
Ми почали обговорювати деталі, і мене раптом охопило щасливе почуття нереальності. Наче це прекрасно, але чи справді це зі мною?
Книга вийшла. Як виявилося, Борис працює у видавництві, бо воно належить його батькові. Сімейний бізнес. Я з усіх сил писала серію. Але презентація відбулася на ту саму, першу книгу. Справжня презентація, з автограф-сесією. Знову круто, знову – невже це все зі мною? А я ще нарядилася, як королівна. Хотіла Бориса вразити. Він мені дуже подобався, але було зовсім незрозуміло, чи це взаємно.
— Підпишись.
— Кому? — автоматично запитала я, відкриваючи книжку.
Трохи здивувалася. Що голос знайомий, що чоловік просить підписати книгу — для жінки, мабуть. Чтиво жінкам. Що на “ти” звернувся. Підняла очі. Андрій. Власною персоною.
— Моєму колишньому, прототипу головного героя.
Я, як дурочка, застигла з ручкою над книжкою.
— Тобі не здається, що я вийшов у тебе якимось уже занадто… козлом? — продовжував глумитися Андрій, а на мене раптом почав насуватися туман. Скований по руках і ногах. Як у той день, коли я дізналася про те… яким він козлом!
— Постав свій підпис, дорога. — хтось підсунув стілець і сів за столик зі мною поруч. — І відпустити людину. Там ще багато охочих отримати автограф.
І Борис поклав руку мені на коліно. Стиснув його, від чого я прийшла до тями. Усміхнулась, підписала книгу і віддала її Андрію з найяскравішою усмішкою.
— Дякую. Наступний, будь ласка!
Андрій аж зубами заскрипів. Але відійшов. І я тут же про нього забула.
— Чому так багато людей? Звідки вони всі? – прошепотіла я Борису.
— Ну, так рекламу гарну дали. Давай, прискорюйся. Не вічно ж тобі тут сидіти. Підемо, відзначимо це.
— А куди?
— А куди захочеш – туди і підемо.
І він обдарував мене поглядом. І хоча я, як людина, що володіє пером, раніше закипіла б від такого виразу, але зараз все було саме так. Серце радісно забилося. Це постукала надія. Надія на те, що все ще буде добре!