Історія сім’ї, що долає труднощі: мати самостійно виховує сина.

На околиці Львова жила сім’я, про яку часто говорили, що вона “неблагополучна”. Олена, 34-річна мати, виховувала Володю сама. Її шлюб розірвався, коли хлопчику ще й року не було. Вони жили у маленькій квартирі, і Олена працювала бухгалтером у місцевій установі.

Останній рік її життя перетворився на суцільний стрес. До п’ятого класу Володя вчився непогано, але згодом отримував усе більше двійок. Все, чого хотіла Олена, — щоб син закінчив дев’ять класів та отримав спеціальність. Її постійно викликали до школи, де вчителі обговорювали успішність Волі. Після таких розмов вона йшла додому з відчуттям повного безсилля. Володя мовчки слухав її докори, але вдома так і не допомагав, а уроками займатися не хотів.

І ось знову вона повернулася з роботи, а в кімнаті безлад. Вранці ж наполягала: “Після школи обов’язково прибери!”

Поставивши чайник на плиту, Олена знехотя почала прибирати. Витерши пил, вона зауважила, що зникла її єдина цінність — кришталева ваза, подарована подругами на день народження. “Забрав? Продав?” — промайнуло в її голові. Невдовзі вона зрозуміла, що бачили його у компанії хлопців сумнівної репутації. Жахливі думки роїлися, змушуючи її спуститися вниз. На вулиці вже панувала темрява. Повернувшись додому, вона подумки звинувачувала себе і гірко плакала.

Прибираючи, Олена знайшла газетний згорток за холодильником. Потягнувши за нього, почула дзвін скла. У згортку виявилися уламки вази. “Розбив… значить, розбив!” — зрозуміла вона, і сльози радості навернулися на очі. Спекла вечерю, сервірувала стіл, чекаючи на сина.

Володя прийшов близько опівночі. Зайшов у кімнату з опущеною головою. “Володько! Де ж ти так довго був? Я так переживала!” — схопила його за руки і поцілувала. “Йди, мий руки. Все готово”. Хлопець вмився і пішов на кухню, де на столі стояло його улюблене.

— Я розбив вазу, — прошепотів він крізь сльози.

— Я знаю, синку, — відповіла вона. — Нічого страшного.

Вона підійшла до нього, обняла, і вони заплакали разом. Вечеряли мовчки, потім спокійно лягли спати. Вранці син піднявся сам. Проводжаючи його до школи, замість звичного “Дивися мені…” вона поцілувала його в щоку і сказала: “До вечора!”

Повернувшись увечері, Олена побачила, що підлога вимита, і картопля смажена. З того часу вона більше не говорила з ним про школу. І коли Володя заявив, що піде в десятий клас, вона підтримала його, хоч і сумнівалася. Заглянувши раз у щоденник, не знайшла жодної двійки.

Того вечора, коли він допомагав їй з рахунками, а потім поклав голову їй на плече, вона зрозуміла — повернула собі сина.