Прогулянка святково прикрашеним містом у новорічній атмосфері.

Василь йшов святково прикрашеним до Нового року містом. Зазираючи в вітрини, він відчував, що такого Нового року в нього ще не було. Майже двадцять років спільного життя мов під воду пішли.

Василь, вмілий і розумний чоловік, одружився на Людмилі у 19 років. Він ніколи не шкодував про це, не скаржився на життя: Людмила, робота, навчання, донька Оленка, друзі. Заробляв він непогано, міг балувати своїх дівчат.

Оленка з раннього дитинства захоплювалась фарбами та папером. Її захоплення переросло у чудові картини, і вона поїхала навчатися до художньої школи.

Людмила, хоч і могла залишатися вдома, завжди ходила на роботу, щоб “бути в тонусі й не застоюватись”. Напевно, цей тонус допомагав їй виглядати чудово та знати все і про все – одна колега захоплювалася літературою, і Людмила намагалася відповідати їй, інша спортом – Людмила з нею займалася спортом. Усі були задоволені життям.

Чотири роки тому Василь влаштувався на роботу в велику компанію, де налагоджував верстати та складне обладнання. Нещодавно співвласник вирішив рухатися в ногу з часом у сфері управління персоналом. Спочатку до них приїхали коучі з психологами, навчаючи “правильному” життю. За рахунок компанії видали товсте керівництво з основними тезами “правильного” життя. Василь здавав за ним залік, щоб отримати річну премію. За рік роботи він так не втомлювався, як на заліку.

Наступним кроком була поїздка на тимбілдінг із сім’ями. Вони мали зблизитися для підвищення результативності праці. Всі зрозуміли це по-своєму, тому до середини першого дня змогли брати участь у командних іграх лише 6 людей – Василь, Людмила, директор і ще троє співробітників.

Директор засмутився через таке нерозуміння тимбілдінгу співробітниками. Василю стало шкода директора, людина добра, з повагою ставився до колективу, хоча в особистому житті йому не щастило – говорили, що його дружина пішла ще до того, як він став співвласником. Василь попросив Людмилу взяти участь разом з ним у всіх запланованих заходах. Людмила піклувалася про директора: поїла чаєм, стрибала в мішку і навіть переходила жердинку через яму. Треба було підтримати людину.

А на листопадові свята Людмила повідомила Василю, що у неї з директором виникла любов пізнього віку, що вони хочуть одружитися та навіть народити дитину. Василь спочатку хотів було піти і розбиратися, але розсудив, що цим нічого не виправиш і відпустив дружину. Друзі навперебій запрошували його святкувати Новий рік разом, але настрою ніякого не було.

Василь зупинився на переході й, чекаючи зеленого світла, дивився довкола. На стовпі висіло оголошення: «Шукаю людину для зустрічі Нового року». Далі йшов номер телефону і ім’я «Світлана». Сам не знаючи чому, Василь відірвав папірець з телефоном і подзвонив. На іншому кінці відповів жіночий голос.

– Добрий день. Чи можна Світлану. Я щодо оголошення. Про Новий рік.
– А де ви його прочитали? Я кілька наклеїла, потім зрозуміла, що дурниця. Наче всі зібрала.
– На переході через проспект.
– Так. Про нього забула. Вибачте.
– А давайте зустрінемося на центральній площі. Завжди святкував вдома. А тут такий випадок.
– Я теж там хотіла.

31 грудня об 11 вечора Василь стояв на вказаному місці з пакетом мандаринів та цукерками. У термосі був гарячий чай. Поруч зупинилася симпатична жінка трохи молодшого віку, в руці теж пакет, з якого виглядав термос. «Може якийсь обман? Навіщо такій жінці шукати когось для святкування? Хоча, що вона мені зробить? Ідіот, навіщо подзвонив. Але не втекти ж тепер» – промайнуло у Василя в голові, і він підійшов до жінки.

– Ви Світлана?
– Так.
– Ходімо погуляємо. А може кудись у кафе?
– Я курку смажену у фольгу загорнула. І бутерброди. Можна в кафе, а потім на площу.

Але кафе всі були або закриті, або місць у них не було. Василь зі Світланою зайшли в провулок і натрапили на компанію, яка сперечалася біля ресторану.

– Та от хоч цих молодих людей! – несподівано проголосив чоловік, звертаючись до Василя. – Молодий чоловіче, а ви зі своєю дівчиною хочете святкувати Новий рік у ресторані?
– У нас тут одні… несвідомі люди почали святкувати день раніше. І тепер полягали спати. Сказали, що все життя мріяли так відсвяткувати, лежачи в ліжку з шматком торту. А банкет вже оплачений і треба оплачувати навіть за тих, хто «новатор». От і шукаємо когось на їх місце.
– А давайте спробуємо?! – сказала Світлана. – Я в ресторані на новорічну ніч ніколи не була. Гуляти, так гуляти.
– Давайте. А потім на площу.

На площу вдалося вийти ближче до четвертої години. Тому що в ресторані почалося таке веселощі та танці, що йти зовсім не хотілося. Василь танцював зі Світланою, потім з чийсь дочкою, потім з чийсь мамою, а потім чомусь почав танцювати лезгінку, яку до цього танцювати не вмів, з тим ж чоловіком, який запропонував їх запросити.

– Це найвеселіша новорічна ніч, яка була в моєму житті, – сказала Світлана. – Я взагалі ледве-ледве до другої ночі завжди висиджувала. А зараз майже ранок, але сну ні в одному оці.
– І мені спати зовсім не хочеться. Давайте мандарини з цукерками з’їмо. Як планували. А ви завтра, точніше сьогодні, що робите? Давайте відпочинемо і підемо на каток чи на лижах покататися.
– Давайте на каток. Давненько не каталася.

На катку Василь нарешті дізнався, чому Світлана шукала з ким зустріти Новий рік.

– От коли не чекаєш нічого особливого, воно й складається. Я з чоловіком розлучилася. Він людина гарна, але завжди у щасливому очікуванні багатого майбутнього. А я живу сьогоднішнім днем. Він спочатку в нашому місті чекав, що на нього паде якась надзвичайно цікава та високооплачувана робота, потім перетягнув мене сюди. Місто велике, можливостей більше. І знову на дивані чекав надзвичайних пропозицій. П’ять років чекав, а потім знову у нього з’явилася нова ідея, і він на південь вирішив поїхати. А я тут обжилася, робота гарна. От і розлучились. До друзів іти не хотіла, всі зі співчуттям дивляться і кажуть, що я погарячкувала. Що чоловіками, які не п’ють, не курять і руки не піднімають, не розкидаються. От і написала оголошення. Потім злякалася і зняла.

– А я з дружиною розійшовся. Вона іншого полюбила. А давайте завтра в парк підемо на лижах кататися?…

Рівно через рік об 11-ій вечора неподалік площі зупинилася машина. Василь допоміг вийти Світлані.

– Може, все ж таки зайдемо в кафе, як минулого року? Нас запрошували, – Світлана поправила шапку, на руці у світлі ліхтарів блиснула обручка.

– Там задушливо, накурено. Тобі ж через три місяці народжувати. Як і планували рік тому – зустрінемо Новий рік на центральній площі і додому. Тобі відпочивати треба. Хоча… Давай зайдемо на півгодинки… А потім одразу на площу…