Сумна втрата: у баби в селі помер видатний кіт-захисник.

В баби Ганни у селі помер кіт. Був він заслужений кіт. Багато на його рахунку було перемог над слабким котячим родом, переможених суперників та спійманих гризунів. Але старенький вже став, нічого не вдієш. Двадцять років душа в тілі трималася без капітального ремонту. Завернула баба Ганна улюбленця в чисту тканину, взяла лопату і понесла за город хоронити. Чоловік її, Василь Петрович, порався в кутку двору в підземеллі: щось там унизу закріплював, лагодив і глухо лаявся. Віддала останню шану коту, баба Ганна засипала ямку і вийшла з прогалини. На руці вона несла лопату, вимазану глиною. Поруч проходила сусідка – міська баба Катерина.

– Доброго здоров’я, Ганно Петрівно! – привітала Катя і для проформи запитала: – Що ж ти робиш?

– Та от, – відповіла баба Ганна. – Васька мій відмучився, бідненький. Бог забрав старенького. Поплакала та за городом прикопала.

Від цієї звістки Катерина забула куди йшла. Не далі ніж вчора вона бачила Василя Петровича в магазині, де дід купував цукор, «Приму» та чекушку горілки.

– Не може бути! – сказала вона. – Василь твій помер? Як же так скоропостижно? Я ж ще вчора його бачила.

– Авжеж, вчора ще шустряком бігав, – кивнула баба Ганна. – І веселий був цілий день, і оселедця цілого з’їв. Навіть на ліжку з ним учора гралися…

Очі у Катерини повільно округлялися.

– А сьогодні вранці занудьгував мій Васька, занедужав… – закінчила баба Ганна. – Приліг на лавку, щось пробурмотів – і дух випустив.

Катерина машинально перехрестилася.

– Ось так буває, – мовила вона. – Був Вася – і не стало. А лопата-то тобі навіщо, кажеш?

– Та ось за городом його прикопала, сказано ж! – повторила баба Ганна. – У чисте полотнище завернула і сховала. І мітку з гілочки поставила, щоб не забути.

Катерина була жінкою міською і багатьох сільських традицій до кінця не знала. Але їй здалося дивним, що Ганна ось так просто поховала покійного чоловіка Василя Петровича за городом, та ще й гілочку встромила, щоб не забути, де він лежить.

– Доглядна ти, Ганно, не відняти! – пробурмотіла Катерина збентежено. – Пішла і зарила! А хіба ж не належиться… ну, хоча б там дільничного покликати, щоб факт смерті зафіксував?

Тепер уже баба Ганна подивилася на Катю якось дивно.

– Ну ти сказала! – засміялася вона. – Васька, звичайно, орлом був… але хто ж дільничного за такими дрібницями турбує? Поліцейський за кожним Ваською не набігається. Давай вже генерального прокурора викличемо?

Катерина мовчала. Баба Ганна перекинула лопату на інше плече.

– Може, у вас в місті так і прийнято, – сказала вона примирливо. – Ви ж усі розумні, щойно щось – у вас прокурори, радники, юстиція… А у нас у селі все простіше. Помер Степан – і хрін з ним. Бери лопату і копай. За городом місця багато.

– Та-а-ак… – пробурмотіла Катерина. – Відчуваю, я ще не все знаю про ваше село. Але чому за городом, у бур’яні його закопала? А в людському місці похоронити – ніяк?

Незрозумілість Катерини почала дратувати Ганну.

– А куди я з ним, якщо околів? – спитала вона сердито. – Не на кладовище ж його з православними людьми класти? Жирно буде. Здавна всіх за городом закопують.

Баба Катя обережно сіла на чурбак. На лопату в руках Ганни вона старалась не дивитися. Дуже їй було не по собі, і ноги підкошувалися.

– Ну ти даєш, сусідко, – сказала вона нарешті. – Усіх за городом складуєш! І багато у тебе їх крім Василя було?

– Певно, не мало, – замислилась баба Ганна. – До Васьки, приміром, був Петро. Нравом м‘який, але внутрішньо підла душа. Було, вночі підкрадеться, ляже під бік – а до ранку під мною все простирадло мокре. Ох, я його била! А ще раніше – Семко… той був поступливий, ласкавий. Та теж строк прийшов – і помер. Досить я їх поміняла.

І з розмаху увіткнула лопату в землю – ніби крапку поставила.

– Тепер всі одним рядком за городом лежать! Васька, Петро, Семко… красені мої. Та не біда, мені Ніна на днях молоденького обіцяє підкинути. Чи на мій вік їх не вистачить?

Невідомо, що подумала Катерина, бо в цей час за спиною баби Ганни з’явився дід Василь Петрович – перемазаний землею і злий як чорт.

– Смерті моєї хочеш, кочерыжка стара? – закричав на дружину. – Мене там зверху засипало, я кричу-кричу, борсаюся… Насилу вибрався, а вона тут язики точить!

Вирвав у жінки лопату і додав:

– Дай сюди інструмент! Чоботи відкопувати піду… і чекушка теж там залишилася.

Тут тьотя Катя тихо сповзла з чурбака і знепритомніла. Тому чекушка з підземелля дуже згодилася.