Весільна сукня дочки стала несподіваною допомогою для сусідів

На вечорі вдома Галинка звернулася до свого чоловіка.
— Андрію, ти пам’ятаєш, що в суботу наша річниця? Десять років разом, не віриться! Здається, ще недавно була наша весілля. Не оглянемося, як вже двадцять мине.
Андрій усміхнувся та обійняв дружину. Його Галинка стала ще прекраснішою за ці роки. Два діти — син і дочка, дім — повна чаша. Чого ще треба для щастя? Дім збудований, автомобіль добрий, ще б лише на море у відпустку з’їздити.
— Ой, Андрію, мені щось недобре, піду полежу трохи.
— Звісно, моя хороша, відпочинь.
Наступного дня Галина залишилася вдома. На роботу не пішла, відчувала сильну слабкість. Лікаря не кликала, сподіваючись, що відпочине і все пройде.
Ввечері Андрій з тривогою дивився на дружину, думаючи, що могло трапитися. Вона не перепрацьовувалася, звідки раптом така слабкість?
Минуло два дні, а стан Галини не поліпшився. Андрій викликав лікаря додому.
— Усе гаразд із вашою дружиною, жодних проблем не виявлено. Здайте аналізи, можливо, вони щось покажуть.
Аналізи виявилися ідеальними. Але Галина почувалася дедалі гірше.
— Галинко, а що, якщо я відвезу тебе до мами в село, — запропонував Андрій. — Там чисте повітря, молоко, рідні місця. Я з дітьми впораюся, а ти відпочинеш. У тебе якраз відпустка.
Галина з радістю погодилася. Вона давно не була у мами, дуже сумувала. Весь шлях до села Галина проспала.
Мама зустріла дочку зятем з гарячими пирогами і парним молоком.
— Ой, доню, ти зовсім зблідла.
Галина розбирала речі та клала їх у шафу.
— Щось не так, мамо. Сама не розумію, що зі мною відбувається. Лікарі кажуть, що здорова, а я з кожним днем все гірше. Ой, а куди поділася моя весільна сукня? Вона ж завжди тут висіла.
— Доню, мусила тобі дещо сказати…
Мати зітхнула та, опустивши очі, почала розповідати.
— Тут нещодавно у сусідів сталася біда. Ліда Залізна, пам’ятаєш її? Молоденька дівчина. Вона захворіла перед самою весіллям, лікарі не змогли зрозуміти, що з нею, і вона… пішла. Весілля так і не відзначили. Наречений і її батьки були в такому горі. Почали вони шукати сукню, щоб поховати її, адже вона залишилася нареченою.
Вони поїхали в місто, а магазин був зачинений, купити не мали де. Ну я й запропонувала твоє весільне плаття… А що, воно в мене вже десять років у шафі висіло, припадало пилом. Викинути шкода, а тут ніби допомогла людям. Вони були такі вдячні.
— Мамо, ну як ти могла так зробити, не спитавши мене? Мені шкода дівчину, звісно, але я б ніколи не дозволила віддати сукню!
— Прости мене, доню…
Пізніше мати Галини звернулася за порадою до баби Марії, знахарки в селі.
— Бабо Маріє, мені потрібна твоя допомога. Донька хворіє, лікарі нічого зрозуміти не можуть, а я тут згадала, що її весільну сукню віддала Ліді Залізній. В ній її і поховали. От думаю, може, це якось пов’язано?
Баба Марія нахмурилася.
— Петрівно, що ж ти наробила! Не можна було віддавати доччине плаття. Це її оберіг, її сила. Порушила ти щось важливе.
— Ох, бабо Маріє, натворила я лиха! Допоможи, рідна, не знаю, що тепер робити! — благала мати Галини.
— Нехай твоя донька ходить до церкви та замовляє Сорокоуст за Настю. І нікому потім його не віддавайте, — суворо сказала баба Марія.
— Галинко, донечко, треба зробити те, що бабуня Марія сказала. Може, допоможе? — просила мати.
— Добре. Завтра піду до церкви і на могилу до Насті. Але ти підеш зі мною, я дуже слабка, — відповіла Галина.
У церкві тріщали свічки, лунали красиві голоси співців. Галина з мамою довго молилися, а потім вирушили на кладовище.
Галина купила великий букет білих троянд.
— Мамо, почекай тут, я хочу побути одна, — тихо сказала вона.
Галина довго стояла біля могили Насті, шепочучи якісь слова. Потім обережно поставила квіти у вазу, постояла ще трохи і повернулася до матері.
З кожним днем Галіна почувалася все краще. Через сорок днів вона повністю одужала.
На знак подяки за одужання вони вирішили з Андрієм повінчатися в найближчій церкві.
Для цього Галина купила нову гарну весільну сукню. У ній вони згодом святкували і срібне весілля через роки…