Пропущений трамвай: Алёнка з мамою залишилися на зупинці.

Всього на кілька кроків запізнилися Оленка з мамою на трамвай. Старенький вагон дзенькнув-бренькнув і від’їхав від зупинки. Тепер чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.

– Завжди ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийшли додому з прогулянки – повісь речі акуратно, постав взуття на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилися ці олівці? Невже без них вдома не обійтись?

– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж Насті обіцяла вчора. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то обов’язково треба виконати! – Оленка хитро прищурилася, – казала ж?

– Ну… Казала. Що тепер, на трамвай знову спізнюємося?! А мені ж в ніч на роботу. І я ще тобі сукню не випрасувала, вечерю й сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?

– Мамусю, не хвилюйся. Все вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавочці лежав маленький зів’ялий букетик.

– Це дзвіночки. Вони в лісі ростуть. Хтось зірвав, а потім кинув. Або забув.

– Мамусю, вони такі гарненькі, дзвіночки! Давай їх заберемо!

– Мало тобі сміття… Ладно, забирай, і йдемо, он вже наш трамвай підходить.

Увесь шлях до своєї зупинки Оленка не відпускала букет з рук. Стебла дзвіночків були зламані, бутони пом’яті, але для Оленки це були найкрасивіші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, мов з казки.

Один дядечко сказав, що якщо посадити букет в землю, то дзвіночки оживуть. А тітонька з великим животиком похитала головою і впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Винятково у воду». А інша тітонька, виходячи з трамвая, сердито проскрипіла: «Нісенітниця, краще б гвоздики купили!». Мама Оленки мовчки дивилася у вікно, а Оленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Хай там кажуть, що хочуть!».

Оленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Йосипович». А Оленка його кличе «дідусь Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Йосиповичем не рідні Оленці та її мамі. Вони просто сусіди.

Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Оленки по господарству. А дідусь Кузя – по дому. Якщо, наприклад, дверцята в шафі відвалилися, або замок зламався – дідусь усе лагодить. А якщо з пирогом допомогти чи Оленку в дитсадок відвести – це вже бабуся Ліда. Сами вони, бабуся з дідусем, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки ще самі все можуть. Так і живуть.

У бабусі Ліди та дідуся Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємний Оленчин секретик. Це таке затишне місце, яке ніхто не повинен знати. Тільки Оленка. Щиро кажучи, дідусь Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?

Від зупинки до дому Оленка бігла підскакуючи. Треба швидше набрати води в пляшку і дуже швидко посадити дзвіночки в землю. І полити. А то вони зовсім помруть, як сказала одна пані з трамвая. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім прасувала праскою Оленчину сукню для садочка, Оленка совком викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Напевно, вони ще не прокинулись, – подумала Оленка, – добре, ви поки спіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернуся, гаразд?».

Оленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуду і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.

***

Сонечко сховалося за горизонт. Сутінки сірим ковдрою облягли місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і зібралася було за Оленкою. Коли Оленчина мама працювала в нічну зміну, Оленку забирали до себе дідусь Кузя з бабусею Лідою. Але тут дідусь Кузя покликав жінку на балкон, жестом вказав щоб та не шуміла. Дідусь махнув рукою в бік Оленчиного секретика. Там, на корточках, сиділа Оленка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадучись пробралася за бузковий кущ до Оленки.

– Що сталося, Оленко?

– Бабусю Ліда! – Оленка схлипнула, – бабусю Ліда, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налила, а вони все лежать і лежать! Бабусю Ліда, вони померли?

– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.

– Я їх не зривала, бабусю Ліда. Вони лежали на лавочці. Хтось їх кинув.

– Ну, так буває. Ти не плач. Ми от що з тобою зробимо. Десь у мене порошок чарівний був. Ти посиди тут, я скоро.

Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, відсипала в коробок з-під сірників і повернулася до Оленки.

– Ось, моя хороша. Залишилось зовсім небагато, але цього вистачить.

– А що це?

– Чарівний порошок для квітів. Я його поперестрачувала, але на те він і чарівний. Дивись, – бабуся Ліда дістала щепотку борошна, посипала ним дзвіночки, нашіптуючи: «Чаклуй баба, чаклуй дід, всім на радість сто літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, ось, Оленко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок своє діло зробить.

– Бабусю Ліда, він правда чарівний?

– Правда, моя хороша.

– А коли дзвіночки прокинуться?

– А ми вранці і подивимося. А зараз ходімо. Пізно вже, дітям пора спати.

Оленка зітхнула, з тривогою подивилася на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.

***

Оленка вже бачила десятий сон, коли дідусь Кузя хекаюче, витягав з балкона свій старенький велосипед.

– Кузю, ти ліхтарик взяв?

– Та взяв, звісно, що ж ти!

– А свою лопаточку?

– Ну як без неї-то?

– Кузю, я тобі чаю наливала в термос.

– Лідусю, чай навіщо?

– Ну як! Втомишся – вип’єш.

– Не треба. Я ж не в похід.

– Ти тільки не затримуйся в лісі, я буду хвилюватися.

– Та годі тобі! Я швидко. Плівку захопила?

– Захопила, Кузю, захопила. Давай, з Богом.

Дідусь обережно вивів велосипед із під’їзду, а бабуся тихенько зачинила за ним двері та повернулася до Оленки.

***

Ранок. Прокинулись ранкові горобці, і разом з ними Оленка. Одягнувши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці грязької калюжки зростав прекрасний кущик справжніх, живих дзвіночків. Оленка обережно нюхала їх, ніжно гладила лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з посмішкою спостерігали дідусь Кузя і бабуся Ліда.

І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оленка зі своїми «ожившими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідусем Кузьмою, які подарували дитині радість…