Сумнi думки крiзь дощовi потоки на вiкнi.

Бабуся Олена сиділа біля вікна, сумно спостерігаючи, як дощові краплі стікають по склу. Третій день іде дощ, третій день небо плаче, ніби не має спокою. Прямо як моє життя, одні сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Для чого по землі ходила? Щоб страждати? Одна тепер, зовсім одна, на всьому білому світі нікого, жодного рідного. Вчора знову її обманули. Прийшли дві дівчини, гарні, подарунки почали роздавати, задурили голову і залишили без копійки. Ну як не повіриш? Вони ж люди, не безсовісні звірі. Цього разу знову обманули, а я все вірю людям. Та що там казати, все життя обманювали. У бабусі Олени по щоках покотилися сльози. Не щастило їй у житті. Чоловік пияк, помер. Сина посадили, там і зник. Усе здоров’я віддала заводові, за копійки та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що у замін, тільки обман і сльози. Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дожити. Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дрібниць немає. Позичати у сусідів? Ні, ніколи не позичала і не буду.

У холодильнику лежали два сирих яйця, пів пляшки молока і чвертинка батона. Ні, сьогодні не буду їсти, завтра поїм. Або, можливо, одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні. Краще обидва завтра. Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд впав на сміттєвий контейнер. Ні, ніколи вона не піде до смітника, який же це сором. Що люди подумають… Краще лягти і померти одразу. Сльози самі собою потекли по зморщеному обличчю.

У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти. — Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, запитала вона. — Це я, Іван, бабусю Олено, — пролунав тихий голос за дверима. — Ваню, — відчинивши двері, зраділа бабуся, — Ваню мій приїхав! Іван, колишній сусідський хлопчик, з яким вона часто возилася і наглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спочатку приводили, а потім він сам став приходити й проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко щастя шукати. А тепер повернувся та відразу до неї, до бабусі Олени.

— Заходь, Ваню, заходь, — заметушилася бабуся Олена, — от порадував. — А ти що, плакала, бабусю Олено? — знімаючи куртку, запитав Іван. — Ну що ти, Ваню… Чого мені плакати… Задрімала я…

— Я тепер свою фірму в наше місто перевожу, так що тепер часто бачитися будемо. Та що з тобою, бабусю Олено? Знову сльози на обличчі.

Бабуся Олена похитнулася й уперлася рукою в стіну. — Це від радості, Ваню, від радості. Голова щось закрутилася. Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і пройшов прямо до холодильника.

— Тепер я бачу від якої радості у тебе голова кружиться, — почула вона незадоволений голос Івана.

Через пів години Іван приніс два пакети з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А вона, зніяковіло посміхаючись, дивилася на стіл, завалений продуктами, та потайки витирала сльози. Ну звідки вони лише беруться, ці сльози? Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона намагалася щось сказати. — Що? Що, бабусю Олено? — запитав Іван. — Сину, — прошепотіла бабуся. — Бабусю Олено, — обняв він стареньку, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я буду завжди поруч. Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.

— А я вже, грішною справою, про людей почала погано думати, — говорить сама до себе старенька. — Хіба можна про людей погано думати? Он Ваню мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Все такий же добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стару. Рідніше Вані у мене нікого немає. Мов рідний син. Тепер і вмирати не хочеться. Пожити ще хочеться…