— Там привезли новеньку… Занедбану і вшиву, кажуть! Фу!

— Там привезли новеньку дівчинку… Замазану! І ще й, кажуть, вшиву! Фу! — Олена зморщила свій акуратний носик, — Ну де вони тільки таких беруть, Маріє Миколаївно?

— А беруть звідусіль, Олено… Звідусіль, де дітки батькам не потрібні…

— Ну, не знаю… Вони такі… Неприємні, чи що…

— Та сама ти неприємна, Олено! — тітка Маша насупилася, — І взагалі, навіщо ти прийшла працювати в дитячий будинок? Думаєш, тут рай земний? Це дитячий будинок, Олено! Не ваш клуб і навіть не дискотека! Дитячий будинок! Розумієш?

— Розумію, — Олена надула губи, — І якщо хочете знати, то я тут не з власної волі! Мені практику пройти треба, а якщо не пройду, то батько допомагати не буде! Так і сказав!

— Ось як! — усміхнулась тітка Маша, — Ти на перевиховання тут… Ну що ж… Гуд практики тобі, Олено… Тільки знай, що якщо тебе сюди батько прилаштував, то матимеш справу з найважчими дітлахами, а це, скажу тобі, зовсім нелегко!

— З якими такими важкими? — Олена налякано подивилася на тітку Машу.

— Побачиш…

Як передбачала тітка Маша, Олену призначили до групи новоприбулих та поставили завдання, по можливості, дітей соціалізувати.

Олену це завдання лякало, але вона знала, що відступити не може, бо в такому випадку батько не похвалить…

Дітки в групі були всі як один. Дикі, неблагополучні та нещасні.

Деякі з них і говорити не вміли як слід, соромилися та ховалися, але при вигляді їжі перетворювалися на маленьких дикунів і були готові за додаткову крихту хліба роздерти.

Мабуть, це спочатку найбільше лякало Олену, але, на власне здивування, вона досить швидко до цього звикла і, згодом, більше її це не дивувало.

Якщо до відношення дітлахів до їжі Олена звикла, то до того, що діти були дуже залякані і, певно, не раз жорстоко биті, вона звикнути ніяк не могла.

Як психолог, вона намагалася розговорити дітей, але це було нелегко.

Вони, всі без винятку, боялися.

Тільки з часом, мабуть, через тиждень-два вони почали потроху відкриватися та розповідати Олені свої історії з життя.

Історії, від яких кров у жилах холола…

Найбільше Олену зачепила історія шестирічної Поліни.

Дівчинка, як виявилося, зовсім не знала дитинства.

Ляльок та інших іграшок вона вперше побачила лише в дитбудинку. Фруктів і зовсім спочатку не знала, як їсти і категорично відмовлялася від них, а ось фломастери Поля навпаки довго пробувала на смак, а ще у дівчинки було безліч шрамів, але звідки вони Поля не розповідала, та помаленьку, потихеньку Олені все ж вдалося розговорити дівчинку.

Виявилося, що усі травми Поліні наносила рідна матір, причому робила це систематично…

Олена настільки перейнялася історією Поліни, що й не помітила, як почала ходити на роботу із задоволенням.

Їй більше не були неприємні ці діти, навпаки, тепер вона відчувала до них прихильність і величезне співчуття. Кожного з них їй хотілося обійняти, заспокоїти, показати, що вони комусь потрібні.

Що вони в цьому світі зовсім не зайві… Скоро стало відомо, що матір Поліни позбавили батьківських прав і дівчинка тепер підлягає усиновленню, і, треба сказати, батьки для малюк знайшлися досить швидко.

Олена поговорила з ними, розказала про Полю, а головною її рекомендацією стала — любов.

Тільки безмежна любов могла розтопити серце цієї маленької дівчинки…

Того дня, коли Поліну забрали з дитячого будинку, Олена несподівано для самої себе розплакалася.

— Он як! — говорила тітка Маша, погладжуючи Олену по голові, — А ти, дівчина, виявилася людиною! А я думала, тебе ніщо не пройме, а тут дивись… Малятко залишене…

А Олена все плакала і ніяк не могла зупинитися. Після практики Олена повернулася в той же дитячий будинок і цим немало здивувала як свого батька, так і своїх колег, але їй було все одно.

Вона відчувала, що ця робота її покликання, і як показав час, так воно і було.

Ще багато разів Олені доведеться слухати страшні історії від дітей, не раз плакати разом з ними, але кожного дня, незважаючи ні на що, вона йшла на роботу.

Йшла, знаючи, що знову комусь допоможе, а це було безцінно.

Принаймні для самої Олени.