Мамо, чи не буду я скоро бабусею?

— Наталю, ти чекаєш дитину? — запитала мама.
І як вона могла здогадатися?! Я ж тільки цього ранку сама про це дізналася!
А використаний тест ніяк не міг потрапити їй на очі, навіть
випадково — я відразу ж викинула його в сміттєве відро і віднесла
в контейнер.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю… Ти ж моя донька! — відповіла мама.
Я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі, та й не намагалася збагнути — не до того було. Тоді мені хотілося лише одного: заснути і прокинутися… на п’ять місяців раніше, до знайомства з Олегом. Шкода, що не можна повернути час назад!
— Ти розлучилася з Олегом?
І знову мама влучила в точку.
Два тижні тому коханий запросив мене на зустріч у кафе. Я думала — це буде звичайне побачення, а виявилося — прощання. «Вибач, Наталю, але… В загальному, дякую тобі за все… І, будь ласка, не телефонуй більше. Зробиш боляче і собі, і мені, але нічого не зміниш… І взагалі… собаці краще одразу відрубати хвіст!» Після цих слів він встав і пішов, а я сиділа і думала, що дійсно схожа на собаку, якій відрубали хвіст — мою любов. Від того, що гуманний Олег зробив це одразу, було не легше…
А тепер ще ця нікому не потрібна вагітність…
— Так, мамо, ми розсталися, — голос зрадницьки задрижав. — Тільки, будь ласка, нічого не кажи. Я і так знаю, що ти скажеш. Мовляв, я тебе попереджала, а ти не послухала… Так, ти мене попереджала, що Олег — егоїст і бабій, а я не послухала. Задоволена?
— Як я можу бути задоволена, якщо моїй доньці погано? — сказала мама і погладила мене по голові, як у дитинстві. — Коли ти народжуєш?
— Ніколи. Я не хочу дитину!
— Наталочко, дівчинко моя рідна… Коли не стало твого батька, я була в такому стані… Вижила тільки завдяки тобі. Коли мене не стане, вона… — мама знову погладила мене, тільки не по голові, а по плоскому животу, — стане твоїм ліком від відчаю…
Я була так поглинута своїми бідами, що не звернула уваги на фразу «коли мене не стане». Закріпилася лише за слово «вона».
— Звідки ти знаєш, що буде дівчинка, а не хлопчик?
— Знаю… — знову не стала уточнювати мама. І додала благально. — Народи її, Наталочко. І пам’ятай: щоб не сталося, моя душа завжди буде поруч з тобою.
Увечері 6 травня швидка відвезла мене в пологовий будинок з переймами, 7-го вранці я народила дівчинку, а вдень прийшла сусідка тітка Люба зі страшною вістю: моя мама померла. Вона, відправивши мене в пологовий, викликала швидку і собі, а за кілька годин тітці Любі зателефонував лікар з лікарні й повідомив, що…
— Вона залишила ваш номер телефону. Обширний інфаркт. Ми нічого не змогли зробити.
Похорони пам’ятаю смутно — ними головним чином займалася тітка Люба й інші сусіди. Лише через кілька тижнів, перебираючи документи, виявила, що в довідці з пологового і свідоцтві про смерть вказана не тільки та ж дата, а й однаковий час — 6:30.
Світланка народилася в ту саму хвилину, коли померла мама… Містика?
Чи може це бути простим збігом? Одразу згадалися мамині слова: «Коли мене не стане…» Але ж вона ніколи не скаржилася на серце! Невже у мами був дар передбачення і вона відчувала свою близьку смерть?
Маленька Світланка стала моїм порятунком і ліком від відчаю. Коли доньці було три з половиною роки, я вперше взяла її з собою на кладовище.
— Ми прийшли провідати бабусю Світлану… — пояснила я доньці. — Ці квіточки ми принесли для неї. Давай поставимо їх сюди, в банку…
Дівчинка здивовано оглядалася довкола, а потім покликала:
— Бабусю, ти де? Сховалася?
— Бабуся не сховалася, просто вона тепер живе на небі. Говорити з нами вона не може, зате…
— Може нас бачити, так? — закінчила Світланка за мене фразу.
— Так. Бачити і захищати…
Коли ми йшли, донька закинула голову і помахала хмарці, що пливла високо вгорі:
— Бабусю, не нудьгуй, ми ще до тебе прийдемо!
Зараз моїй маленькій вже сім, і для мене немає людини ріднішої і люблячої ніж вона. До речі, всі знайомі в один голос стверджують, що моя Світланка — з вигляду як бабуся. Я і сама охоче визнаю їхню зовнішню схожість, але останнім часом стала помічати, що у доньки є дар передбачення. Скільки разів вона правильно передрікала погоду, прихід гостей або втрату якоїсь речі. А вчора раптом зовсім огорошила:
— Скоро у мене з’явиться тато… — і додала після невеликої паузи:
— Не бійся, бабусі він сподобається…