З життя
Не смій! – крикнула вона, отримавши жменю снігу в обличчя, і застигла в пошуках ідеального сніжка.

Не треба! – вигукнула Оксана, і тут же в обличчя їй прилетів сніжок. Вона нахилилася, щоб зліпити більший, і застигла. На безіменному пальці правої руки не було кільця. Того самого, заручного, з діамантом. Серце в неї стислось і опустилось в чоботи з хутряною опушкою.
– Максиме! – закричала вона.
– Що там сталося?! – Максим кинув сніжку, вискочив з-за пам’ятника Шевченкові та підбіг до Оксани.
– Кільця немає!
– Якого ще кільця?! Оксано, як ти мене налякала! Я подумав, що з тобою щось трапилося.
– Звісно, трапилося. Я загубила кільце! Ось, дивись.
Вона показала почервонілу від холоду руку. Кільця справді не було.
– Як ти могла його загубити? Воно ж ледь налізло!
– Не знаю! Краще скажи, що тепер робити?
Він потер перенісся.
– Як що? Весни чекати, ну, або озброїтись дитячою лопаткою та ситом…
– Дуже смішно! Я буду шукати… Воно має бути десь тут.
– Ти жартуєш?
Вони оглянулись.
Пам’ятник Шевченкові потопав у снігу. Бульвар був безлюдним. Смеркалося. Ліхтарі кидали косі відблиски на замети, змушуючи сніг іскритися, як шампанське у кришталевій склянці.
– Щоб його знайти, потрібне диво. Ну, або снігоочисна машина, – усміхнувся Максим.
Але Оксана його не чула. Присівши навпочіпки, вона нишпорила у снігу, підсвічуючи собі телефоном.
Максим опустився на коліна і став перетирати пальцями крижані грудки.
Через десять хвилин зовсім стемніло.
– Оксано, це дурна затія, – сказав Максим. – Ну, справді. Ми його тут не знайдемо… Кільце… давай я тобі інше подарую, ще краще. Не засмучуйся так.
– Ти не розумієш! – захлипала Оксана. – Це ж такий поганий знак – загубити кільце.
– Нісенітниця… – Максим усміхнувся і взяв Оксанину руку, підніс до губ. Зігрів подихом. – Дивись, зовсім замерзла. Головне – що ми є один у одного.
Він підвівся, підняв Оксану і притиснув до себе. Вона уткнулася носом в його плече, і він відчув, як вона тремтить.
– Дурненька, ми завжди, завжди будемо разом. Навіть не думай від мене віддалятися. Не відпущу.
Він ще міцніше стиснув її в обіймах. Потім трохи відсторонився, підняв пальцями її підборіддя.
– Подивися на мене.
На довгих віях, які обрамляли сірі озера її очей, блищали крапельки сліз, а на щоках залишилися сліди від туші.
Максим дістав із кишені хустинку, витер чорні розводи і поцілував Оксану в ніс.
– Ти все зрозуміла?
Оксана зітхнула.
– А все ж шкода. Що коту під хвіст…
– Ну, не коту, а Шевченкові. Шевченкові не шкода, він же геній. Усе, стій тут, я піду, піджену машину. Поїдемо в одне місце, там такий глінтвейн роблять, закачаєшся…
Максим повернувся і пішов до стоянки.
Оксана подивилася на його віддаляючись спину і ще раз зітхнула. Раптом на ніс їй впала сніжинка.
Вона підняла обличчя.
Пішов сніг. Великими пухнастими пластівцями він падав з неба, наче хтось там високо нагорі розпоров велику подушку. Оксана раптом почула тишу, яка буває тільки взимку і тільки надвечір у засніжених парках та бульварах, і незрозуміло чому на душі в неї стало легко і тепло, наче її загорнули в теплу ковдру.
Вона подумала про Максима, про те, що зараз вони поїдуть у кафе, питимуть глінтвейн, сміятимуться і триматимуться за руки. А потім, ввечері, дивитимуться разом фільм, укрившись на дивані пледом…
Втрата кільця вже не здавалася їй вселенською трагедією.
– Дівчино! – раптом гукнув її хтось.
Оксана обернулася на голос. Перед нею стояв високий старий у сірому болоньєвому пальто до п’ят. Сива борода звисала клоччям, а з-під кумедної смугастої шапки з помпоном стирчало таке ж сиве волосся.
«Мабуть, безхатько» – майнула у неї в голові думка. «Але звідки він взявся?»
Вона оглянулася – навколо не було ні душі.
– Це випадково не ваше? – старий простягнув до неї руку і розкрив кулак.
На долоні лежало кільце.
– Моє, моє! – вигукнула Оксана. – А як ви його…
Оксана схопила кільце і з трудом натягла його на палець.
– Як я можу вас віддячи…? – не договоривши, Оксана підняла очі, але перед нею вже нікого не було.
Збентежена, вона оглянулася. Старий ніби крізь землю провалився.
– Оксана!
Максим визирнув з вікна машини і помахав їй рукою.
– Ти не бачив тут дідуся? Такого високого, у шапці з помпоном? – випалила скоромовкою Оксана, коли відкрила передні дверці.
– Якого ще дідуся? Тут же нікого немає…
– Ти не уявляєш, що я тобі зараз розповім… – сказала Оксана, сідаючи в машину.
…Після її розповіді вони їхали мовчки. Трималися за руки й усміхалися тихим, невловимим щастям.
– Максе, ти віриш в ангелів? – раптом спитала Оксана. – Ну, у тих, які приходять до нас з неба, щоб допомогти…
– Звісно, – серйозно відповів Максим. – З одним я навіть збираюся одружитися.
