Жінка несе важкі сумки з магазину і раптово зустрічає загадкову дівчинку біля світлофора.

Марічка тягнула важкі торби з магазину й думала, що зараз буде готувати. Перейшовши дорогу, вона помітила дівчинку, 11 – 12 років, у тоненькій блакитній сукенці біля світлофора.
“На вулиці холодно, а дівчинка у суконьці, замерзне ж. І куди ж батьки дивляться…” – подумала Марічка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, здавалася якоюсь відстороненою. І знову була в тій самій сукні. Може, щось у неї трапилось…
– Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже холодно зараз…
Дівчинка поглянула на Марічку, і та ледь не зомліла. Очі були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що поглядом вона проникає всередину.
– Ви що, мене бачите? Справді? І чуєте?
– Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
– Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене звали інші дівчата, в гарних одежах, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом весь час плачуть, я не можу це бачити, мені погано…
– А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… привид, виходить. І я тебе не боюсь, як це у фільмах показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
– Мене збила машина на пішохідному переході. Водій задивився у телефон і не встиг вчасно загальмувати. Все сталося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюсь, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а мені не боляче, я наче повітряною стала.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слідом, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх жаль, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликали… Але я не змогла піти. Сльози батьків як камінь, тягнуть мене на землю…
Марічка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це було якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке пережити… Треба щось зробити для дівчинки, адже не дарма вона її зустріла…
– Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все поясню їм, ви навіть можете поговорити через мене…
– Ні, я не можу бути поруч з ними, мені дуже важко бачити їхнє горе… Просто передайте їм, щоб припинили горювати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але треба, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу додому, але я побуду тут. А звати мене Василинка, мама називала мене Васильком, очі в мене волошкові…
Двері відчинила вродлива жінка у чорній хустці. На обличчі лежала явна печать горя. У Марічки стиснулося серце. Будучи матір’ю, вона розуміла, як це втратити дитину…
– Добрий день. Ви мене не знаєте, мене звати Марічка. Будь ласка, вислухайте мене. У це важко повірити, але я бачу вашу доньку Василинку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомої причини, я її можу бачити й чути.
Вона просила, щоб ви перестали горювати, аби вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі відходять…
– Що ви вигадуєте.. Як ви можете! Ідіть, безсоромна! Нам і так погано, а ви ще з вашою хворобливою фантазією!
Двері зачинилися. Марічка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, а чого вона хотіла. Яка мати повірить у цю містичність. Марічка теж не повірила б.
– Твоя мама не повірила, каже, нісенітниці все це… Не знаю, як її переконати…
– Бідна моя матуся, вона так мене любить… Знаєте що, скажіть їй, нехай поїде на дачу, і під яблунькою, під якою ми з нею любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скриньку, в якій лежать мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегу. Але він посміявся з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати їх і викинути. Я вирішила закопати їх, і через років десять дістати та посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марічка знову пішла до Василисиного дому. Двері відкрив її тато.
– Ви до Світлани? Проходьте…
Марічка зайшла до квартири. Всюди були іграшки і фотографії Василинки, з яких вона усміхалася, гарна, синьоока… Мама сиділа у кімнаті і дивилася альбом із дитячими фотографіями.
– Ну, що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
– Послухайте, Світлано, я не жартую. Василина просила вас поїхати на дачу і під яблунею викопати скриньку, яку вона закопала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марічка залишила папірець зі своїм номером телефону і вийшла. Через два дні Світлана зателефонувала їй.
– Марічко… Це неймовірно… Про ці записки доньки знала тільки я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марічка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про доньку, зі сльозами на очах.
– Марічко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була весь цей час тут… Але я розумію, що їй треба йти туди, де немає смутку й печалі… Давай сходимо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марічка побачила Василинку, вона підійшла до них.
– Світлано… Вона тут…
– Васильок, прости нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Йди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
– Мамо, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені буде добре від цього… А тепер, я спокійно можу йти. Поминайте мене частіше, давайте милостиню, моліться, більше мені нічого не потрібно…

Марічка слово в слово передала Світлані. Василинка зникла, і більше Марічка її ніколи не бачила. Зі Світланкою вони товаришували багато років. У них дійсно народився син через три роки, Марічку взяли за хрещену.