Таємний відхід: як він пішов, не попередивши дружину про розлучення.

Ушов Гриць підло, некрасиво, не поставив дружину до відома про плани подати на розлучення. Повернувшись додому, як завжди, Любов раптом виявила порожню вішалку в коридорі, осиротілі шафи й тумбочки. Любов пройшлась по квартирі у здивуванні та розгубленості. Зникнення чоловіка стало повною несподіванкою, і тому Любов не знала, як реагувати. Переодягнувшись, Любаша підігріла суп, задумливо поїла, пригадуючи та гірко усміхаючись. “Ось так, Грицю, я тебе, виявляється, зовсім не знала! Гарна дружина, нічого сказати!” – миючи посуд, думала Любов. Майже тридцять років прожила разом сімейна пара Пустоцьких. Виріс, одружився і поїхав до Іспанії єдиний син Володимир.

“Вовка поїхав, будинок спорожнів, як би твого Гриця на пригоди не потягло…” – висловила побоювання давня подруга Раїса. Любов тоді засміялася безтурботно і весело: “Ах, яка ти турботлива! Переживаєш? А то я тебе, Рая, не знаю!” “А ось даремно ти смієшся,” – образилася Раїса, – “я таких історій мільйон знаю! Діти за поріг, чоловіку бес в ребро, а дружина самотня, нікому не потрібна!” Любов знову засміялась: “Ти, Рая, як була ще в дитинстві отруйна, так нічого не змінилося! Якби не сиділи на горщиках одночасно, хіба ж стала б я тебе слухати?”

Після від’їзду Володимира подружжя почало частіше проводити час разом. Вони ходили в кіно, гуляли парком, виїжджали на дачу, запрошували друзів, смажили шашлики. Було затишно та дуже спокійно. Здавалося, що життя почало нову главу, повну неги та впевненості в завтрашньому дні. Григорій відсвяткував п’ятдесят шість, Любові перевалило за п’ятдесят. Можна було жити в своє задоволення, разом старіти, навідувати сина, чекати онуків.

“Щось ваш Володька з дітьми не поспішає…” – відзначила Раїса після того, як Пустоцькі вкотре повернулися з Іспанії, і Любов обмовилася, що молоді живуть чудово, душі одне в одному не чують. “Рая, Рая, ну ось не можеш ти просто порадіти! Обов’язково з дьогтем своїм влізеш!” “А що? Хіба я не права?! Три роки як живуть, а все вдвох,” – не відступала Раїса. “Їм хочеться світ подивитися, один одного краще пізнати! Нині на дітонародження інакше дивляться, не так, як в наш час,” – зітхнула Любаша.

А ще через півтора року народилася у Володимира двійня: хлопчик і дівчинка. Софія і Арсеній. Дітки вийшли красиві і здорові, любо-радо дивитися. По скайпу невістка щовечора дзвонила, малюків показувала, а коли їм виповнилося вісім місяців, підросли трохи, зміцніли, так Любаша з Григорієм знайомитися полетіли, погратися, на руках потримати онуків.

“Такі чудові дітки!” – захоплювалася Любов, демонструючи Раїсі фотографії. “Дивись, як Софія на Володю схожа! А Арсюша на Жанну!” “Еее, схожі!” – передражнила Раїса, – “маленькі вони занадто, ні на кого поки що не схожі! Ось ходити почнуть, говорити, тоді вже видно буде”. “Ти чого така колюча? Не хочеш на дітей дивитися, так і не треба!” – Любов зібрала фотографії і припрятала у скриньку, щоб пізніше розкласти в альбоми. Зберігати фотографії Любов воліла по-старому. З безлічі цифрових зображень вибирала найкращі та друкувала.

Раїса була свідомо самотня, так вона сама про себе казала. Все життя у неї були коханці, переважно одружені. “Одруженому чоловіку багато не треба і це дуже зручно, дружині харчі та брудні ганчірки, мені увага та ласка,” – декламувала Раїса. Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартирка з балконом, неподалік від метро “Арсенальна”. Раїса втекла з-під батьківської опіки одразу ж, як вступила в права спадщини. “Хочу жити так, як хочу я!” – оголосила вона і була такою. Переїхавши, Раїса пофарбувала волосся в яскраво-руде, купила собі яскраво-червону помаду і перші туфлі на високих підборах.

“Приїжджай, Любов, на новосілля,” – запросила вона подругу. “До мене такі хлопці прийдуть, обалдієш!” Саме на новосіллі у Раїси Любов познайомилася з Григорієм і незабаром вийшла за нього заміж. “Ось тебе й заціпило,” – отримавши запрошення на весілля, – виголосила Раїса, – “перший же хлопець і одразу заміж! А порівняти?! А повибирати?! Нудна ти, сил немає!” Любов, однак, у своєму Григорію не сумнівалася, була впевнена, вони пара і на все життя. Багато років так воно і було і раптом це…

“Рая, привіт!” – зателефонувала Любаша подрузі, – “Від мене Гриць пішов. Зовсім пішов, з речами… Не сказав нічого, записки не залишив, а телефон мовчить”. “Ти у відпустці давно була?” – несподівано спитала Раїса. “У відпустці?!” – здивувалася Любаша, – “Ти мене, Рая, не чуєш що лі? Гриць, кажу, пішов, залишив мене. Причому тут відпустка?!” “Пиши, Любаню, заяву, у Грузію з тобою поїдемо, у мене там тітка живе, ти знаєш.”

Любов затихла, подумала трохи і погодилась: “Ти права, Рая, їдемо в Грузію!” Гостинність у Грузії така, що відчувши її на собі лише раз, не забудеш вже ніколи. Раїна тітка, красуня Анна, колись давно вийшла заміж за грузина Мате і поїхала з ним до Тбілісі. Один за одним народилися у Анни з Мате четверо синів, один кращий за іншого. Хлопці виросли, одружилися, народили дітей, а діти онуків- сім’я стала ще більшою. І ось в цю величезну, шумну і веселу родину приїхали погостювати Раїса з Любашею.

І така вдала виявилася ідея з відпусткою, що вже через пару днів Любов перестала копатися в собі і шукати причини того, чому Григорій пішов. “Усе ж просто як двічі два,” – подумала вона, сидячи на подвір’ї і насолоджуючись запахами їжі, що готується, – “він розлюбив, але не наважився мені сказати. І справа зовсім не в мені. Це ж життя, тільки і всього”. “Соку попий!” – Раїса поставила перед Любою склянку свіжого гранатового соку. “Що у тебе з обличчям, Любаня?” – спитала вона, глянувши на подругу уважніше. “А що з ним?” – не зрозуміла Любов і зробила кілька ковтків терпкого, неймовірно смачного напою. “Воно у тебе… Не знаю, згладилося якось, помолоділо”.

У Тбілісі, в місті, в яке неможливо не закохатися, Любов познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов відвідати одного з кузенів Раїси. Всі вони довго сиділи на подвір’ї за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закушували домашнім сиром і фруктами, співали пронизливі грузинські пісні на різні голоси, і Любов з задоволенням ловила на собі погляди Давида, відповідаючи на ласкаві полу-усмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, підтягнутим, з копною густого, з сивиною волосся. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Любов запам’ятала його на все життя. “Дякую тобі,” – прошепотіла Любаша, низько схилившись до вуха Раїси, і та, ні про що не спитавши, тихо потисла руку подруги.