Connect with us

З життя

В очікуванні весни в лікарняній палаті з ароматом ранку

Published

on

В лікарняній палаті було тісно, але чисто, з великим вікном і трохи відчиненою кватиркою. Свіже ранкове повітря проникало крізь вузький проміжок і наповнювало палату запахом наближення весни. Ольга лежала на ліжку і думала: «Чи доживу до весни?…»

Двері до палати відчинилися з легким скрипом, і на порозі з’явилися колишня свекруха Лариса Григорівна з своячкою Тетяною. Їхній прихід був очікуваним, але від того не менш неприємним. Особливо свекрухи.

Ольга глянула на них байдуже, з пустим і безжалісним поглядом, й задумалася: «Цікаво, чи спитають про моє здоров’я, чи зразу почнуть про квартиру говорити?»

Ці думки не приносили їй ані болю, ані страждань. Душа давно вже перегоріла, образи, особливо на свекруху, притупилися перед навислою загрозою. Поки було невідомо, чого чекати від операції. Чи витримає її серце?

Лікарі не робили жодних прогнозів і не давали марних обіцянок. Сьогодні збереться консиліум, де й вирішить. А поки чекати результатів обстежень і рішень важливих людей у медицині.

Лариса Григорівна і Тетяна сиділи біля хворої з виразами скорботи на обличчях, які, ніби, мали замінити співчуття. Ось, мовляв, прийшли провідати, не чужі ж люди… Але мовчали. Видно, не знали, з чого розпочати цю болісну розмову.

Від Тетяни пахло дешевою парфумерією, а від колишньої свекрухи несло якимись приправами. Напевно, зранку пекла.

– Ось, – сказала вона нарешті. – Я тобі тут пиріжка свіженького принесла і компот із сухофруктів зварила. Він добре для серця…

І знову я, а не ми. Її звичний репертуар. Напевно, Тетяна підказала принести ці «лакомства». Ольга промовчала.

«Принесла і принесла. Давай ближче до справи», – подумала вона і поглядом запросила до розмови.

– Олюнька, – розпочала нарешті свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що, незважаючи на твій розвід із Олегом, ми завжди добре до тебе ставились і, звісно ж, до онучка Сашеньки…

«О, як заспівала… А де ж ти раніше була, любляча бабусю, коли я водила сина до психологів після того, як твій син його покинув і пішов до іншої родини?!»

– …дуже шкода Сашу, – продовжувала вона завчені слова, – кровинку нашу. Так, Тетяно? Чому ти мовчиш? – свекруха розчулилася, театрально промокнувши очі мереживною хусточкою.

Ольга не втрималася від усмішки, а слова свекрухи зависли в повітрі. Своячка сиділа, опустивши плечі і дивлячись убік. Та раптом подивилася на Ольгу співчутливо і запитала:

– Як ти себе почуваєш, Ольго? Що лікарі кажуть?

Жінка мовчки роздивлялася їх скорботні фігури, не знайшовши, що відповісти, крім сухого: нічого поки. Та відповідь можна було віднести до самопочуття і до відгуку лікарів.

– Я так за Сашеньку хвилююся. З ким він? Я запропонувала Тетяні взяти за власний рахунок і посидіти з ним, як ти на це дивишся? – продовжила свекруха занепокоєним голоском.

Ольга відвернулася до вікна. У лікарні вона вже кілька днів після нападу, а сина забрала до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його в садок, забирає, годує, купає. Дай їй Боже здоров’я! А він, мабуть, стоїть біля вікна ввечері і чекає маму з роботи…

А що буде з ним, якщо раптом… з нею трапиться найстрашніше? Ось ці двоє і прибігли, злетілися, як коршуни, передчуваючи легку здобич. Ользі було огидно, особливо неприємна свекруха. Зрозуміло, що мовчазну й безвольну Тетяну привели сюди для переконливості, мовляв, уся рідня зібралася в тяжкій для неї хвилині.

– Ми тут подумали… – продовжила Лариса Григорівна, так і не відводячи платочка від очей, – квартира твоя…

Але Тетяна сильно смикнула її за рукав і відвернула дещо плечем:

– Олю, вибач нас, гаразд? Що раніше не прийшли і за Сашею не доглянули. Егоїзм і байдужість. Я ж усе життя під п’ятою, то в мами, потім у чоловіка, а тепер знову. Але я справді хвилююсь за вас і хочу допомогти…

Лице свекрухи спотворилося від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної, мовчазної доньки. Лариса Григорівна встала на повний зріст і заявила:

– Підемо, Тетяно, поки ти зовсім до абсурду не дійшла.

Тетяна продовжувала сидіти, тримаючи Ольгу за руку.

– Їй відпочити треба і все обдумати. – не вгамовувалася Лариса Григорівна. – Ми згодні взяти опіку над Сашею, якщо…

– Мамо! – трохи гучніше сказала Тетяна. – Припини, прошу тебе. Вийди, будь ласка. Іди вже до улюбленого сина, до нього ж поспішаєш?

Ольга не вірила своїм вухам, щоб завжди покірна і безмовна Тетяна говорила з матір’ю у такому тоні! Чи, може, це артистизм досяг свого піку при думці про її квартиру в мальовничому зеленому закутку міста? Так, претендувати на неї вони могли тільки, якщо оформлять опіку над онуком і племінником.

Її колишній чоловік квартиру не розмінював, у його нової дружини з прийомною дочкою житлова площа дозволяла переїхати до неї з новеньким плазмовим телевізором і тільки-но виплаченим автомобілем. Сина за увесь цей час він ні разу не відвідав. Хлопчик сумував за батьком, плакав — навіть після роботи з психологом. Ольга хвилювалася і якось зателефонувала йому:

– Може, забереш сина на вихідний? Погуляєте, поспілкуєтеся, – попросила вона, на що той відповів холодно:

– У тебе що, важлива зустріч? Іди з сином і не мароч чоловікові голову, хай одразу знає, що ти з причепом.

Ольга вимкнула телефон і заридала. Саша заспокоював її, гладив по голові и обіцяв добре себе вести, через що її серце ще більше розривалося на частини.

Після цього зателефонувала свекруха і авторитетно заявила, що пора б Ользі змиритися і не турбувати її сина дзвінками та уловками. Цим вона нічого не доб’ється. Усі ці спогади вихром пронеслися в голові, і тут вона почула:

– Підемо, Тетяно! Дай їй відпочити і все обміркувати…

Тут Ольга не витримала і відповіла:

– Що обміркувати? Як квартиру вам відписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Сашею є кому доглянути, якщо що…

Лариса Григорівна остовпіла трохи, але тут вона наставницьки підняла палець вгору і просичала:

– Як була невдячною, так і залишилася! Не пожалій, дивись.

Вона поглядом вказала донці на вихід і вийшла, грюкнувши дверима.

Але Тетяна не зрушила з місця, так і сиділа із опущеними плечами. Ольга відвернулась від неї, і тут та знову заговорила:

– Знаєш, я тобі не ворог, Ольго. І у мене до тебе серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще його заміський будинок. Він завжди здавав його і говорив: як тільки народиться дитина, ми туди переїдемо. Мати про нього не знає, дитина так і не народилася, і чоловіка більше немає.

– І що? – запитала Ольга. – Яке це має до мене відношення?

– Дім великий, з зручностями, Ольго. От ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переїдемо? А наші квартири здамо. Я допоможу вам із Сашею, тобі ж одній важко буде, розумієш? Я справді хочу допомогти, а мамаша і не знатиме, де ми.

Ольга здивовано дивилася на свою колишню своячку.

– Не подумай, я не прошу офіційного опікунства, просто по-людськи. Подумай, добре? Я не можу більше з нею, вона всіх ненавидить, окрім сина. А його нову дружину більше всіх, ставиться до неї гірше, ніж до тебе…

А тут до палати увійшов лікар із задоволеним виразом обличчя і сказав:

– Ну що, Ольго Іванівно! У вас все не так погано. Консиліум закінчився, завтра вас ще професор Семякін подивиться і вирішимо, як лікувати далі. Операція на даній стадії не потрібна. Серце справляється і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки і не переживайте. Стреси виключені!

Лікар підморгнув жінкам і вийшов із палати.

Вони обійнялися, як дві сестри, і Ольга заридала, голосно, зі схлипуваннями, як у дитинстві. Їй здалося, що величезна важка плита, яка притискала її серце, раптом впала і звільнила дихання, душу від страху і серце від розривного болю…

Тетяна гладила її по спині і тихенько говорила:

«Все буде добре тепер, все буде добре, от побачиш…»

А у дверях стояла Лариса Григорівна з хусточкою в руках, нетерпляче переступала з ноги на ногу і думала:

«Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом з питання про квартиру… Треба зателефонувати, скасувати зустріч».

Незабаром Ольгу виписали, а Тетяна вже займалася пошуком квартирантів, не посвячуючи матір у свої плани. Вони впораються, не чужі ж люди…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × чотири =

Також цікаво:

З життя2 години ago

“Apartment sold with cat included,” heirs announce as they drop the price.

Estate agent Margaret Thompson put down the phone and stared at it for a few seconds as if the device...

ES2 години ago

En el funeral, un joven sucio en silla de ruedas se abalanzó de pronto hacia la tumba y gritó que detuvieran el entierro, aterrorizando a los presentes, quienes lo creyeron un perturbado. Pero cuando sus ojos encontraron a una mujer pálida entre la multitud y susurró: «Mamá… soy yo», todo el cementerio se paralizó en un silencio absoluto, porque su hijo supuestamente había muerto en un incendio veinte años atrás. Entonces, con dedos temblorosos, levantó su mano quemada y mostró un pequeño anillo de la infancia grabado con el apellido familiar: el mismo anillo que había desaparecido junto con el niño perdido en la noche de la tragedia.

Eleanor dio un paso atrás, tambaleándose. El mundo giró bajo sus pies. Su esposo, Arthur, la tomó del brazo con...

EN3 години ago

At the funeral, a filthy young man in a wheelchair suddenly lurched toward the open grave and screamed for them to stop — stop everything — sending a wave of horror through the gathered mourners, most of whom assumed he’d lost his mind. But then he turned to a pale woman near the front of the crowd, and in a voice barely above a breath, said, “Mom… it’s me.” The cemetery went dead silent. Because her son had been dead for twenty years — killed, everyone said, in a fire that left nothing behind worth saving. Then the young man raised his scarred hand with trembling effort and showed them the ring — small, tarnished, the kind of thing a child wears — etched with the family name. The same ring that had disappeared the night the boy vanished.

Eleanor lurched backward as if struck. The ground seemed to shift under her. Arthur — her husband — caught her...

ES6 години ago

Algunos secretos no están hechos para quedarse enterrados en el lodo del fondo. La maleta emitía una vibración tenue, rítmica, casi como un latido, y eso le erizó la piel a Evelyn. Levantó la vista hacia la desconocida.

—¿Es tuya? —preguntó, con la voz a punto de quebrarse. Sarah no respondió. Solo miraba fijamente las alas de bronce....

З життя11 години ago

Dog Disappeared After the Incident, Only to Reappear at the Door Six Months Later Wearing a Stranger’s CollarThe owner knelt to unfasten the collar and found a note folded inside that read, “He led us to your house.”

Victor found him by the roadside in October. The puppy sat on the verge of the highway, wet and very...

EN13 години ago

Emily looked up. Her eyes were red. Her voice came out steady anyway.

Emily Carter was nine years old the first time she pressed her face to the gap in the studio door...

З життя14 години ago

Old woman fed stray dog by entrance for a year. One morning, it blocked her from elevator — a minute later, cable snapped.

**July 12th** For a whole year I’d been feeding a stray German Shepherd by the entrance of our block, ignoring...

ES16 години ago

La actriz ni siquiera miró a la niña.

Solo acomodó sus aretes de diamantes— siguió sonriendo para las cámaras— y dijo— "No la dejen acercarse." La alfombra roja...