Весна на порозі: чи переживу я цей сезон?

Кімната в лікарні була компактною, але чепурною, з ясним вікном і трохи відчиненим вікном. Свіже ранкове повітря проникало в щілину й наповнювало приміщення ароматом наближення весни. Марічка лежала на ліжку й гадала: «Чи доживу до весни?…»

Двері до палати відчинилися трохи скрипнувши, і на порозі з’явилися колишня свекруха Олена Андріївна та зовиця Надя. Їхній візит був передбачуваним, але все ж неприємним. Особливо свекруха.

Марічка кинула на них байдужий погляд і подумала: «Цікаво, чи запитають вони про моє здоров’я, чи одразу про квартиру будуть говорити?» Але ці думки не приносили їй болю чи страждання. Все в душі давно вигоріло, образи, особливо на свекруху, давно притупилися перед навислою над нею біду. Що чекати від пропонованої операції? Чи витримає її серце?

Лікарі прогнозів не робили і обіцянок не давали. Сьогодні збереться консиліум, на якому й вирішать. А поки чекати на результати обстежень і рішення сильних цього світу з медицини.

Олена Андріївна та Надя сиділи біля ліжка хворої з похмурими обличчями, вираз яких, наче, мав замінити співчуття. Мовляв, прийшли відвідати, не чужі ж… Але поки мовчали. Видно, не знали, з чого почати цю душевну розмову.

Від Надії пахло дешевими парфумами, а від свекрухи, як завжди, якимись спеціями. Пекла, мабуть, зранку.

– Ось, – нарешті промовила вона. – Я тобі тут пиріжок свіженький принесла і компот із сухофруктів зварила. Він добре для серця…

І знову я, а не ми. В своєму репертуарі. Напевно, Надя підказала принести ці «ласощі». Марічка промовчала.

«Принесла і принесла. Давай ближче до справи», – майнула у неї в голові, і вона поглядом запросила до розмови.

– Марічко, – заговорила, нарешті, свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що, незважаючи на твій розлучення з Юрком, ми завжди добре до тебе ставилися, і, звісно ж, до онука Гришеньки…

«О, як заспівала… А де ж ти раніше була, любляча бабуся, коли я сина по психологах водила після того, як твій син його покинув і пішов до іншої сім’ї?!»

-… дуже жаль Гришу, – продовжувала вона завчені слова, – кровинку нашу. Так, Надя? Чого ти мовчиш? – свекруха зворушилася до сліз, театрально обтираючи очі мереживною парфумованою хустинкою.

Марічка не втрималася від усмішки, а слова свекрухи зависли в повітрі, не знайшовши відповіді чи підтвердження. Зовиця сиділа, низько опустивши плечі й дивлячись десь убік. Але тут раптом глянула на неї співчутливо і запитала:

– Як ти себе почуваєш, Марічко? Що лікарі кажуть?

Жінка мовчки розглядала їхні скорботні фігури й не знайшла, що відповісти, окрім сухого: поки нічого. Ця відповідь могла стосуватися й самопочуття, і лікарських висновків.

– Я так за Гришеньку переживаю. З ким він? Я запропонувала Наді взяти за свій рахунок і посидіти з ним, як ти на це дивишся? – продовжувала свекруха стурбованим голосом.

Марічка відвернулася до вікна. В лікарні вона вже кілька днів після нападу, а синочка забрала до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його до садочка, забирає, годує, купає. Дай Боже їй здоров’я! А він, мабуть, стоїть біля вікна вечорами й маму з роботи чекає…

А що буде з ним, якщо раптом… з нею трапиться найгірше? Ось ці двоє й прилетіли, як орли, чуючи здобич. Марічці стало огидно, особливо неприємною була свекруха. Зрозуміло, що безсловесна і безвольна Надя була приведена для переконливості, мовляв, уся родина зібралася в тяжку хвилину.

– Ми ось тут подумали…, – продовжила було Олена Андріївна, все так само не віднімаючи хустинки від очей, – твоя квартира…

Але Надя сильно дернула її за рукав і трохи відсунула плечем:
– Марічко, вибач нас, гаразд? Що й раніше не прийшли, і про Гришу не подбали. Егоїзм і байдужість. Я ж усе життя під п’ятою: то в мами, потім у чоловіка, тепер ось знову. Але я справді переживаю за вас і хочу допомогти…

Обличчя свекрухи перекосило від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної мовчазної доньки. Олена Андріївна встала на весь свій могутній зріст і заявила:

– Пішли, Надія, поки ти зовсім дурниці не наговорила.

Надя продовжувала сидіти, тримаючи Марічку за руку.

– Їй відпочити треба і все обдумати. – не вгамовувалася Олена Андріївна. – Ми згодні взяти опікунство над Гришею, якщо…

– Мамо! – трохи підвищила голос Надя. – Припини, прошу тебе. І вийди, будь ласка. Йди вже до свого улюбленого сина, до нього ж поспішаєш?

Марічка не вірила своїм вухам, щоб завжди покірна та мовчазна Надя говорила з матір’ю в такому тоні! Чи це артистизм досяг вершини при думці про її квартиру в мальовничому зеленому куточку міста? Так, претендувати на неї вони могли лише, якщо оформлять опікунство над внуком і племінником.

Її колишній квартиру не ділив, у його нової дружини з прийомною донькою житлова площа дозволяла переїхати до неї з новою Плазмою й щойно виплаченою машиною. Сина за весь цей час він жодного разу не відвідав. Дитина нудьгувала за батьком, плакала – навіть після роботи з психологом. Марічка переживала і подзвонила йому якось:

– Можливо, забереш сина на вихідний? Погуляєте, поспілкуєтеся, – попросила вона, на що той відповів холодно:

– А у тебе що, важлива зустріч? Йди з сином і не мороч чоловіку голову, хай одразу знає, що ти з причепом.

Марічка відключилася від розмови й заридала. Гриша заспокоював її, гладив по голові й обіцяв добре себе вести, від чого її серце ще більше розривалося на частини.

Після цього подзвонила свекруха й авторитетно заявила, що пора б Марічці змиритися й не діставати її сина дзвінками та хитрощами. Цим вона нічого не доб’ється. Усі ці спогади вихором пронеслися в голові, і тут вона почула:

– Пішли, Надія! Дай їй відпочити й усе зважити…

Тут вже Марічка не втрималася й відповіла:

– Що зважити? Як квартиру вам відписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Гришею є кому доглянути, якщо що…

Олена Андріївна оторопіла трохи, але тут вона наставницьки підняла палець угору й процедила:

– Як була невдячною, так і залишилася! Не пошкодуй, дивись.

Вона поглядом указала дочці на вихід і пішла, грюкнувши дверима.

Але Надя не зрушила з місця, так і сиділа поруч із опущеними плечами. Марічка відвернулася від неї, і тут та знову заговорила:

– Знаєш, я тобі не ворог, Марічко. І у мене до тебе серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще його заміський будинок. Він здавав його завжди й казав: як тільки народиться дитина, ми туди переїдемо. Мати про нього не знає, дитина так й не народилася, і чоловіка більше немає.

– І що? – запитала Марічка. – Яке це має до мене відношення?

– Будинок великий, з зручностями, Марічко. От ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переїдемо? А наші квартири здамо. Я допоможу вам з Гришим, адже тобі одній важко буде, розумієш? Я справді хочу допомогти, а мамаша й не знатиме, де ми.

Марічка здивовано дивилася на свою колишню зовицю.

– Ти не подумай, я не прошу офіційного опікунства, просто по-людськи. Подумай, добре? Я не можу більше з нею, вона всіх ненавидить, окрім сина. А його нову дружину більше за всіх, відноситься до неї гірше, ніж до тебе…

Але тут до палати увійшов лікар із задоволеним виразом обличчя і сказав:

– Ну що, Маргарито Іванівно! У вас все не так погано. Консиліум завершений, завтра вас ще професор Семенюк подивиться і будемо вирішувати, як вас лікувати далі. Операція на даній стадії не потрібна. Серце справляється, і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки й не переживайте. Стреси виключені!

Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.

Вони обійнялися, як дві сестри, і Марічка заридала, голосно, зі схлипуваннями, як у дитинстві. Їй здавалося, що величезна важка плита, яка давила на її серце, раптом впала й звільнила дихання, душу від страху і серце від надривного болю…

Надя гладила її по спині й тихенько говорила:

«Все буде добре тепер, все буде добре, ось побачиш…»

А в дверях стояла Олена Андріївна з хустяком у руках, нетерпляче переминалася з ноги на ногу й думала:

«Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом по квартирних питаннях… Треба подзвонити, відмінити зустріч».

Незабаром Марічку виписали, а Надя вже займалась пошуком квартирантів, не посвячуючи матір у свої плани. Справляться вони, не чужі ж люди..