Він мчав до магазину, щоб встигнути до закриття: вечеряти без хліба не хотілося.

Юрко вибіг із під’їзду і попрямував до крамниці. Він поспішав встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу до магазину стояла маленька дівчинка років чотирьох, яка притискала до себе маленьке цуценя.

— Тітонько, купіть, будь ласка, хліба моєму песику, — тихо попросила дівчинка, сподіваючись на жінку, яка заходила до магазину.
— Дівчинко, де твоя мама? Чому так пізно гуляєш? Іди додому! — суворо промовила жінка і зайшла всередину.

Юрко, який спостерігав за цією сценою, затримався. Вираз обличчя дитини був сумним і нещасним. Молодий чоловік зрозумів, що справа не в собаці… Він здогадався, що дівчинка голодна і, мабуть, просить їжу для себе.
— А твоя собачка їсть хліб? — усміхнувся Юрко, підходячи ближче.
— Так, — поспішила підтвердити дівчинка. — Насправді, він любить ковбаску і цукерки. Але коли голодний, то їсть хліб.
— Зрозумів, — сумно сказав Юрко. — Зачекай кілька хвилин, я швидко…

У магазині він швидко взяв хліб, додав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, невільно згадав своє дитинство. Мати любила добре випити, він ніколи не бачив свого батька. Юрко пам’ятав, як голодував кілька днів, це були ті дні, коли мати отримувала мізерну зарплату прибиральниці і йшла в запій на тиждень.
Іноді вечорами він обходив дитячі майданчики. Уже було темно, і він підсвічував ліхтариком пісочниці, часто знаходячи цукерки або печиво… Він пам’ятав свій погляд. У ті часи він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї маленької дівчинки, яка стояла біля магазину, був такий самий погляд…

Вийшовши на вулицю, він підійшов до дівчинки. Юрко хотів дати їй невеликий пакет із продуктами, які купив для неї, але зрозумів, що вона сама не донесе його. У її руках дрібно тремтіло маленьке цуценя.
— Я купив трохи їжі для твого песика. Ти недалеко живеш? — спитав Юрко.
— Ні, он у тому будинку, — дитина вказала на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Ходімо, я допоможу донести пакет.

Очі дівчинки одразу ж ожили. Вона весело пішла попереду чоловіка, наспівуючи знайомий Юркові мотив.
— Як тебе звати? — поцікавився він.
— Оксана, — представилася дівчинка. — А це мій друг, Бімка.

Дівчинка розказала, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла на вулиці Бімку і взяла до себе. Юрко ще сподівався, що його припущення хибні. Можливо, в Оксанки звичайна мама, просто вони небагаті.
— Ось тут я живу, — Оксана показала на вікно другого поверху, з якого лунала гучна музика. — Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Дай нам їжу, ми з Бімкою повечеряємо.
— А бабуся вдома? — спитав Юрко. Надворі вже було пізно, і він розумів, що дитині не місце на вулиці в такий час.
— Так, вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — нахмурилася Оксана.

Юрко стояв у повній розгубленості. Зовсім стемніло, в окрузі ні душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполегливо попросив її піти додому.
— Ви з Бімкою зачинись в кімнаті, поїжте, і лягайте спати. Пізно вже. На вулиці небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твого песика хтось украв.

Оксана похитала головою і міцніше притиснула цуценя до себе. Юрко довів дівчинку до дверей і, переконавшись, що вона зайшла всередину, швидко рушив додому. Настрій був поганий. Чомусь думав, що зараз інші часи, і соціальні служби більш відповідально ставляться до своєї роботи. Але, виявляється, ні. Все як язавжди…

Дружина спочатку накинулась на Юрка, дорікаючи, що довго ходив. Вечеря охолола, вона весь час дивилась у вікно, боячись, що з ним сталася біда.

Кристина була на шостому місяці вагітності, тому Юрко звик до капризів і постійних змін настрою коханої жінки. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, Кристина почала допитуватися, що сталося.

Юрко за вечерею розповів про Оксану і її маленького цуценя, яке, схоже, було єдиним другом дівчинки.
— Молодець, що допоміг дівчинці. Хоч поїсть досхочу, — сумно промовила Кристина. — Не засмучуйся, діток у біді багато, і ми фізично не можемо всім допомогти. Тим більше, у нас скоро народиться син, про нього потрібно дбати, а не про чужих діток.

Юрко розумів, що дружина має рацію і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він майже не спав. Не чекав від себе, що маленька Оксана так западе йому в душу.

Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити щось солодке до чаю. Біля магазину знову стояла Оксана… Дівчинка плакала так, ніби щось жахливе сталося.
— Оксанко! Що сталося? — Юра підбіг до дівчинки і присів біля неї.
— Вони забрали Бімку! — захлинаючись, сказала дівчинка. — Хлопці відібрали його у мене і пішли у той двір.
— Зачекай тут, я швидко! — крикнув Юрко і побіг у сторону, куди показала Оксана.

Він повернувся буквально через п’ять хвилин із цуценям на руках. Кристина сіла з дівчинкою на лавочку і заспокоювала, як могла.
— Не плач! Дядя Юрко знайшов твого песика, — усміхнулася дружина, побачивши чоловіка. — Юро! Не можемо це так залишити. У дівчинки синець на щоці і всі ручки в синцях. Це сліди від пальців. Оксана розповіла, що мама вчора її виховувала. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!
— Викликай! — схвалив Юрко і підійшов до Оксани.

Дівчинка обняла його за шию і просила не віддавати її поліції. Чоловік почувався зрадником, але розумів, що Оксанці не можна жити в тій обстановці, в якій вона живе.

Поліція приїхала через п’ять хвилин. Кристина підійшла до них і почала розповідати про Оксану. Вона наполягала, щоб долею дівчинки зайнялися відповідні органи.
— Ти поганий! — кричала Оксана Юркові. — Я думала, ти мій друг, а ти зрадник. Віддавайте мого Бімку! — вимагала дівчинка.

Поліцейський узяв дитину на руки, щоб хоча б якось заспокоїти її. Через кілька хвилин машина поїхала, а Юрко лишився сидіти на лаві з песиком Оксани.
— Як хочеш, але я його не залишу! — зі злістю вимовив чоловік.
— Добре. Залишимо щеня собі, — погодилася Кристина. — Не засмучуйся, їй же буде краще в притулку.
— Ось цікаво, що ти можеш знати про притулки і про те життя, яке жила ця дівчинка? — зі злістю запитав він. — Не ображайся, але тобі ніколи не зрозуміти!

Подружжя, після того, що сталося, весь вечір не розмовляло. Кристина викупала щеня і сиділа з ним в обіймах у кріслі. Юрко сидів на кухні, дивився у вікно. На душі був важкий камінь, який не давав спокійно дихати.

— Юрко, я весь час думаю про неї, — зізналася Кристина, зайшовши на кухню.
— Не плач, ти ж знаєш, що в тебе не можна нервувати.
— Юрко, а що, якби ми взяли Оксанку до себе? — тихо спитала дружина. — Мені так шкода її…
— Ти серйозно? — у Юрка засвітились очі від радості. — Я навіть мріяти про це не смів.
— А якщо нам її не віддадуть? У неї ж є мати, — припустила Кристина.
— Віддадуть! — впевнено сказав чоловік. — Знаєш, у мене є хороші зв’язки.

Через три місяці Юрко поїхав до притулку за Оксаною. Дівчинка гралася на вулиці, коли Юрко зайшов на територію притулку.
— Юрко! — зраділа дівчинка. — Ти сьогодні мене забереш додому?
— Так, сьогодні! — сміявся чоловік, радіючи, як дитина.
— А чому мама Кристина не приїхала? — запитала Оксанка.
— Мама чекає на нас удома. У тебе тепер є маленький братик.
— А Бімка? Він теж мене чекає? — допитувалася дівчинка.
— Звичайно! Ти ж її найкращий друг, — усміхнувся чоловік.

Додому Юрко повертався в піднесеному настрої. Вони досягли свого — отримали опікунство над Оксанкою. Тепер він зможе спати спокійно. Так, він розумів, що всім дітям у біді не допоможеш, але принаймні, вони зроблять щасливою хоча б одну з них. Він зробить все для того, щоб у його дітей дитинство було кращим, ніж у нього. Вони ніколи не будуть голодати і шукати в пісочниці недоїдене печиво.