Connect with us

З життя

Всього півтора кроку відділяли її від трамвая, який рушив далі. Чекати доведеться довго.

Published

on

Всього кілька кроків не встигли зробити Оленка з мамою, щоб встигнути на трамвай. Старенький вагон дзенькнув та від’їхав від зупинки. Тепер чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
— Завжди ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: після прогулянки повертайся до дитсадка і все акуратно клади на місце, аби не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі було шукати свої крейди? Хіба вдома не обійдешся без них?
— Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж учора обіцяла Насті. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, треба обов’язково виконати! – Оленка хитро мружилася, – казала ж?
— Ну… Казала. І що тепер, на трамвай запізнюватися?! А мені ще на нічну зміну на роботу. А я ж тобі сукню не випрасувала, вечерю і сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
— Мамо, не хвилюйся. Усе вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як їх звуть? — на лавочці лежав маленький зів’ялий букетик.
— Це дзвіночки. Вони ростуть у лісі. Хтось нарвав, а потім кинув. Або забув.
— Мамо, вони такі гарні, ці дзвіночки! Давай заберемо їх!
— Мало тобі сміття… Гаразд, бери, і пішли, он наш трамвай підходить.
Всю дорогу до своєї зупинки Оленка не випускала з рук букет. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, але для Оленки це були найкрасивіші квіти. Ніжно-бузкові, з тонким, ледве помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як зі сказки.
Один дядько сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А жінка з великим животом похитала головою і впевнено заявила: «Ніякої землі. Їх у воду треба. Виключно у воду». А інша жінка, виходячи з трамваю, злобно прошипіла: «Дурницями займаєтеся, краще б гвоздики купили!». Мама Оленки мовчки дивилася у вікно, а Оленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, я вас сховаю. Нехай тоді кажуть, що хочуть!».
Оленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними — бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Єгорович». А Оленка його називає «дід Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Єгоровичем не рідні Оленці та її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у родичів. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Оленки по господарству. А дід Кузя — по дому. Якщо, наприклад, дверцята шафи відвалилися або замок зламався, то дід легко справить. А якщо з пирогом допомогти або Оленку в садочок відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі вони, бабуся і дід, ніколи допомоги не просять. Вважають, що у них все є, і вони поки що самі все можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди і діда Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком — таємний Оленчин секретик. Це таке затишне місце, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оленка. Щиро кажучи, дід Кузя теж про це знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який це секретик?
Від зупинки додому Оленка бігала, підживаючись. Треба швидше набрати води в пляшку і швиденько посадити дзвіночки в землю. І полити. А то вони зовсім загинуть, як сказала одна жінка з трамвая. Поки мама готувала вечерю і сніданок, а потім гладила праскою сукню Оленки для дитсадка, Оленка лопаткою викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки та полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Напевно, вони ще не прокинулися, — подумала Оленка, — добре, ви поки що поспіть, а я до мами збігаю, проведу її на роботу і повернуся, гаразд?».
Оленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про крейду для Насті забула.
***
Сонце заховалося за горизонт. Сутінки сірим покривалом огорнули місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і збиралася вже було за Оленкою. Коли мама Оленки працювала у нічну зміну, Оленку забирали дід Кузьма з бабусею Лідою до себе. Але тут дід Кузя покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дід махнув рукою в бік Оленчиного секретика. Там, навпочіпки, сиділа Оленка. І плакала. Перед нею у калюжі лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадучись добралася до бузкового куща до Оленки.
— Що сталося, Оленочко?
— Бабусю Лідо! — Оленка схлипнула, — бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм уже стільки водички налила, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони померли?
— Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
— Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавці лежали. Хтось їх кинув.
— Ну, що тепер, буває й таке. Не плач. Ось що ми з тобою зробимо. Десь у мене був чарівний порошок. Ти посидь тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, відсипала борошно у сірниковий коробок і повернулася до Оленки.
— Ось, моя хороша. Трохи залишилося, але цього вистачить.
— А це що?
— Чарівний порошок для квітів. Розтратила я його, але на те він і чарівний. Ось, дивись, — бабуся Ліда дістала щіпку борошна, посипала нею дзвіночки, примовляючи: «Колдуй баба, колдуй дід, всім на радість сотню літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжі. — Ну, все, Оленочко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок своє діло зробить.
— Бабусю Лідо, він справді чарівний?
— Справді, моя хороша.
— А коли дзвіночки прокинуться?
— А от ми вранці й подивимось. А зараз ходімо. Пізно вже, дітям спати пора.
Оленка зітхнула, з тривогою подивилася на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оленка вже бачила десятий сон, коли дід Кузя крекчучи, витягав з балкона свій старенький велосипед.
— Кузю, ти ліхтарик узяв?
— Та взяв, звісно, що ти!
— А лопатку свою?
— Ну як без неї-то?
— Кузю, я тобі чаю налила в термос.
— Лідо, чай навіщо?
— Ну як! Втомишся — поп’єш.
— Не треба. Я ж не в похід.
— Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
— Та годі тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
— Поклала, Кузьо, поклала. Давай, з Богом.
Дід обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихенько закрила за ним двері і повернулася до Оленки.
***
Ранок. Прокинулись ранні горобці, і разом із ними Оленка. Одягнувши капці, прямо в піжамці побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжі ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оленка обережно нюхала їх, тихенько гладила бузкові голівки, щось лагідно їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дід Кузя і бабуся Ліда.
І ще невідомо, хто в ці миті був щасливіший — Оленка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідом Кузею, які подарували дитині радість.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять − 4 =

Також цікаво:

З життя25 хвилин ago

Сын оставил семью ради любовницы: его поступок не забыть

Моё сердце сжимается от боли и стыда за родного сына. Пять лет назад мой Артём разрушил свою семью, предав жену,...

З життя37 хвилин ago

Як я пошкодувала, що ми з новим хлопцем поїхали на ці святкові посиденьки до матері.

Я вже тисячу разів пошкодувала, що ми з моїм новим хлопцем Тарасом поїхали на сі свято Великодня до моєї мами,...

З життя38 хвилин ago

Втеча з дитиною від чоловіка та його родини: моя уявна валіза завжди напоготові

Вже мовчки зібрала сумку з найнеобхіднішим, щоб втекти з дитиною від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я...

З життя43 хвилини ago

Вчорашній день народження: невдалий провал чи найепічніше свято?

Мій день народження був учора, і, чесно кажучи, я досі не розумію — це був грандіозний провал чи найнеймовірніше свято...

З життя1 годину ago

Я живу з мамою в її величезному особняку, але таємниця, яку я зберігаю, розриває мене зсередини

Живу я з мамою в її величезному маєтку — але таємниця, яку я ховаю, розриває мені сердце. У тихому селі...

З життя1 годину ago

Вчора був мій день народження, і я не можу збагнути, чи це провал, чи найепічніше свято в житті.

Мій день народження був учора, і, чесно кажучи, я досі не можу зрозуміти, чи це був грандіозний провал, чи найепічніше...

З життя1 годину ago

Моя подруга нарешті залишила свого чоловіка, і я щаслива за неї.

**Щоденниковий запис** Моя найкраща подруга, а зараз і кума — Оксана, нарешті покинула свого чоловіка Тараса, і я не можу...

З життя1 годину ago

Я забочусь о тебе, но почему ты меня ненавидишь?

Моя жизнь в маленьком поселке под Воронежем — это бесконечный сериал, но без хеппи-энда. Я, Людмила, вот уже сколько лет...