Свекруха з трьома дітьми: старший з них — мій чоловік.

У моєї свекрухи троє дітей. Старший з них мій чоловік. У родині Ярослав завжди стояв осібно. Причина проста: свекруха народила його «в дівчатах». Його молодші сестра і брат з’явилися вже в законному шлюбі.

Свекруха зуміла з трирічною дитиною ошлюбитись із досить забезпеченим чоловіком. Вітчим чоловіка одним з перших почав свою справу, відкрив якийсь кооператив ще наприкінці 80-х. Благополучно пережив 90-ті, не збанкрутував у 2000-х.

Дітей на своїх і чужого вітчим Ярослава ніколи не ділив. Поровну купував одяг, іграшки, однаково і ременя міг всипати, якщо було за що. А ось свекруха потомство розділяла:

— І навіщо я тебе народила, — частенько казала синові, — всю сімейну картину псуєш. Усі в нас світленькі, а ти весь у татка вдався. Чорний, як смоль.

Чим був винний Ярослав, який білет у життя у мами не випрошував — незрозуміло. Тим більше, що матері він не завадив побудувати особисте життя. А у вітчима грошей завжди вистачало, і зайвий рот у сім’ї нікого не обтяжував.

Ставлення матері до Ярослава засвоїли з дитинства і молодші сестра з братом. Уже у дитячих сварках: «ти ніхто», «ти нам не рідний», «мій тато тебе поїть і годує», — щедро звучало з вуст сестри Марічки та брата Антона.

— Знаєш, — казав чоловік ще в перші місяці нашого шлюбу, — у мене таке відчуття, що вітчим єдиний мій рідний чоловік у цій сім’ї.

Зі свекрухою я майже не спілкувалася, ну не цікава їй була дружина нелюбого сина, при знайомстві вона подивилася на мене зневажливо і промовила:

— Ну чого ще можна було чекати від нього? Живіть, як хочете і де хочете.

І ми жили. Знімали квартиру, зате ні від кого ні в чому не залежали. А через рік після весілля вітчима не стало. Раптово. Точніше раптово для всієї родини, сам свекор, ніби щось відчуваючи, привів документи до ладу.

Дім дістався свекрусі, а кожному з дітей, включаючи й пасинка, вітчим відписав по двокімнатній квартирі. Уся нерухомість була оформлена дарчими. А основний заповіт, яке стосувалося фірми, вітчим чоловіка постановив відкрити через пів року.

— А йому за що? — сестра Марічка була поза собою, тикала пальцем у бік мого чоловіка і повторювала, — він яке відношення до тата має?

Свекруха теж була незадоволена: не заслужив. Тим не менш, ми виявилися власниками житла. Жили ми спокійно в новій квартирі два місяці, а потім нас дозволила відвідати свекруха.

— Значить так, — заявила свекруха, — стареньку забереш ти.

Яку стареньку? Ми нічого не зрозуміли.

— Яку, яку, мою свекруху, — заявила мати чоловіка, — нащо вона мені здалася, я її все життя терпіти не могла, а тепер її до мене? Щоб я їй підгузки міняла?

Виявилося, що ні сестра, ні брат Ярослава теж не захотіли, щоб бабуся жила з ними, а одна вона вже не могла жити і потребувала догляду: після інсульту у жінки відмовили ноги.

— Тобі тато квартиру залишив, — заявив брат Антон, — от і відпрацьовуй.

Ми з чоловіком порадились і взяли до себе Ірину Григорівну. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і неунываючою людиною. Природно, їй було прикро, що рідні онуки з нею так вчинили, вона сказала в перші ж дні:

— Мати їх розпестила, невістка моя, а тебе, Ярослав, мій син завжди любив і хвалив. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний.

Марічка і Антон навідувати бабусю не вважали за потрібне. Ні дзвінка, ні візиту.

Доглядати за Іриною Григорівною було не важко, вона на візку спромоглася навіть вечерю нам з чоловіком приготувати.

А ще через 4 місяці було оголошено заповіт вітчима, стосовно активів його бізнесу. Він усе заповів своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи, і її молодших дітей.

— Бабусю я забираю, — сказала Марічка, підійшовши до нас.

— Не ти, а я, — злетів Антон.

— А хто вам сказав, що я хочу переїжджати? — запитала Ірина Григорівна жадібних онуків, — мені добре у Ярослава, і я нікуди не піду.

Вона так і лишилася у нас, майже відразу подарувавши моєму чоловікові все, що їй дісталося за заповітом покійного вітчима Ярослава.

Свекруха, золовка і деверь намагалися оскаржити це, був суд, але вони програли.

Їм і так дісталося багато, але на користь багатство не пішло. Антон примудрився влізти у якусь сумнівну історію, квартиру довелося продати за борги, він повернувся жити до матері.

Марічка вийшла заміж, але з чоловіком не сжилася, виховує її дитину теж свекруха, а сама сестра чоловіка влаштовує особисте життя.

Нещодавно Ірини Григорівни не стало. Розбираючи речі бабусі, ми знайшли акуратно складений листок, писав вітчим Ярослава:

«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, йди жити до мого Ярослава. По-моєму, із усіх моїх дітей, він найбільш достойний, хоч по крові він нам і не рідний. Пробач за те, що не зміг виховати такими ж Марічку й Антона…