Коли мені було 7 років, у нашому великому багатоповерховому будинку оселилась одна жінка зі своєю старенькою мамою.

Коли мені було 7 років, у нашому великому багатоповерховому будинку оселилась одна жінка зі своєю старенькою мамою. Жінку звали Людмила, і вона була німою. Зовсім не розмовляла. Дорослі говорили, що вони згорільці з якогось села. Їм виділили крихітну кімнату в комунальній квартирі, де в інших трьох жили, як зараз кажуть, соціально неблагополучні мешканці. Постійно в цій квартирі щось святкували, потім сварилися, і все закінчувалося п’яною бійкою. Усі співчували новим сусідкам, але що тут поробиш?

Людмила почала працювати у нас двірником. Рано-вранці вона виходила на подвір’я у хустині, зав’язаній до самих очей, у великій куртці не за розміром, з мітлою та лопатою (був лютий) і бралася за роботу. До Людмили у нас була інша двірничка – тітка Клава. Вона була галаслива і прискіплива, любила на весь двір обговорити і засудити чуже життя. Найбільше від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусіду дядькові Михайлу. Михайло жив з нами на одному поверсі у двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але потім її не стало, і він залишився один. Це був великий, широкоплечий і дуже добрий чоловік. Працював дядько Михайло вантажником в магазині. Напевно тому, що він великий і сильний, міг піднімати важкі ящики з печивом і яблуками. Він часто пригощав мене цукерками і іноді возив мене до школи на своїй машині. Насправді, Михайло жив не один, а з Хитриком – худим і облізлим смугастим котом, якого прихистив минулого літа. Майже щодня дядько Михайло лагодив свої старенькі “Жигулі”: то його довгі ноги стирчали з-під машини, то його спина піднімалася над відкритим капотом. Поруч завжди сидів Хитрик і байдужо оглядав подвір’я. Незважаючи на щоденні спроби лагодження (а може саме через це?), машина важко заводилася, кашляючи, чхаючи і вистрілюючи на всі боки хмарами диму. А коли, все-таки, виїжджала з двору, ще довго було чутно її незадоволене похрюкування. Об’єктом невдоволення Клави були всі троє: дядько Михайло за те, що ніяк не може полагодити свою “стару руїну”, кіт Хитрик за те, що “вештається таким брудним і блохастим”, а “Жигулі” за те, що “ця тара-дайка отруює її, Клаву, своїми викидами”, і у неї вже скоро може розпочатися “астма”. Але тепер у нас у дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала няньчити онуків до доньки.

А в той лютий були якісь небувалі снігопади. За ніч всі доріжки заносило снігом до коліна. А Людмила кожного ранку вперто і мовчки розчищала снігові замети. І лише дядько Михайло взявся їй допомагати. Вони разом розчищали наш двір від снігу, а ще Михайло з великої снігової купи зробив нам гірку.

Все сталося навесні. Коли тепле березневе сонце почало перетворювати снігові замети на калюжі, а за ніч ці численні водойми нашого двору покривалися льодом. Людмила посковзнулася, впала і зламала ногу. Дядько Михайло привіз її з лікарні на своїй машині і поніс на третій поверх на руках. А що тут поробиш? Три дні він носив у ту комуналку пакети з продуктами, але, побачивши, з якими сусідами там Людмила зі старенькою мамою живуть, на четвертий день загорнув її в ковдру і поніс на руках до своєї квартири. Бабуся човгала ззаду, тримаючись за Михайлів рукав.

– Їм спокійніше, і мені не треба бігати з сумками на дві квартири. І кімната окрема. Хай живуть, – пояснював дядько Михайло цікавим сусідам, – а як знімуть гіпс, захоче – повернеться назад. Всі півтора місяця, поки Людмила не могла виходити на вулицю, Михайло сам прибирав двір, бігав у магазин за продуктами і в аптеку “Люді за вітамінами”.

На початку квітня у мене був день народження, мама спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів. Я, притиснувши під руку ляльку, яку мені подарували в цей день, і тримаючи згорток з пирогом, вирушила до дядька Михайла. Зустріли мене радушно і тепло: дядько Михайло подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Людмила пошила на швейній машинці для неї два плаття. Хоч вона і не могла говорити, але дуже лагідно усміхалася. А ще Людмила була дуже красивою. До цього дня я бачила її лише в хустині і в куртці, а виявилося, що у неї були довгі золотисті коси і красива, струнка фігура. Дядько Михайло потім розповів мамі, що Людмила дуже добре шиє на старенькій швейній машинці різні речі. Мама віднесла їй блакитний клаптик, і Людмила, знявши з мене мірки, за два дні пошила дуже гарну сукню. Потім із замовленнями почали приходити інші сусіди, у Людмили додалося роботи, але вона зі всіма була привітною і милою. Її роботою всі були задоволені, тим більше, що гроші за добре пошиті речі вона просила невеликі. Коли Людмилі зняли гіпс з ноги, вона почала виходити на вулицю з паличкою. Було вже початок травня, навкруги все зеленіло. Дядько Михайло підмітав у дворі доріжки, а Людмила сиділа на лавочці і дивилася на нього.

В кінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши вже у двір свого дому, побачила невеликий натовп людей. Недалеко стояла велика чорна блискуча машина. І тут я почула, як хтось із сусідів сказав: – Ну, все, Михайло, прощайся зі своєю Людою. Зараз цей багатій її забере. Дядько Михайло сидів на лавці і курив. І руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім з нашого під’їзду вийшов чоловік у красивому костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядько Михайло заплакав.

Мама мені потім пояснила, що до Людмили приїжджав дуже багатий і закоханий у неї чоловік і кликав її до себе. Але вона не поїхала, а залишилася з дядьком Михайлом.

До Людмили потім стали приходити дуже багаті пані, і вона шила їм гарні вбрання, а дядько Михайло влаштувався працювати водієм автобуса і іноді катав мене по місту безкоштовно. У квартирі Михайла вони зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнатці живе мам Людмили, а в іншій Людмила з дядьком Михайлом. А ще вони придбали нову машину. Хитрик став дуже красивим і товстим. Може тому, що він тепер не ходить на вулицю, а весь час спить на дивані. Дядько Михайло сказав, що це Людмила попросила не відпускати Хитрика у двір, тому що його можуть собаки покусати. Я спитала у мами, як же Людмила могла попросити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять одне одного, вони розмовляють серцями і їм не потрібні слова.

PS: а двірником у нас тепер дядько Микола працює. Він хороший. Зробив для дітей пісочницю і гойдалки.