З життя
Стара жінка чекала на лаві у коридорі медичного закладу.
На лавці в коридорі жіночої поліклініки сиділа літня жінка. Поруч із нею перебувала худенька дівчинка, близько 15 років, у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела свою онучку на аборт.
Бабуся увесь час тяжко зітхала. Онучка із наляканим поглядом оглядалася навколо. Поруч із нею стояла сумка. Підійшла жінка, близько 30 років, і сіла поруч.
— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але там зроблять знеболення. Головне, що це швидко, п’ять хвилин від сили, якщо термін малий. Так кажуть, я тут уперше. Якщо чесно, теж боюсь. І розумію, адже дитина ні в чому не винна…
— Господи, як же не пощастило… Розумієте, це моя онучка, навчається у 9 класі, хлопець її обдурив, покинув… А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що ж нам робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її виростила… Ох, горе ж яке…
— Ба, досить вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина ж сказала, що не боляче буде, раз і все…
— Ох, онуко, там же дитина в тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростимо. У війну ж народжували, і нічого. Справимось. І Петрик твій не потрібен, який там батько… Вставай, бери сумку, і ходімо додому, нема чого нам тут робити.
Дівчина наче цього й чекала. Схопила сумку та пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, що сиділа на лавці, усміхнулася, проводжаючи їх, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Дмитро хороший хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!
— Мамо, нам уже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Дмитра та його бабусею, і все, з друзями ми самі потім відзначимо. Дмитро бабусю дуже любить, її вона виростила.
— Ох, Марічко, ну чого не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Дмитра, сватами будемо, як ніяк…
— Запроси їх у гості, мамо…
— Доброго дня, заходьте! Я мама Марічки, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на бабусю Дмитра, Юлії здалося, що вона її десь уже бачила. Мати Дмитра, Ганна, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила його у 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися на Ганні, щоб не сісти до в’язниці. На папері лише вони були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.
— Ви знаєте, Юліє, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дмитрика… Ганна ж ще дитиною була, яка там з неї мати… Батьків у неї не було, мама померла молодою ще, а тато в тюрмі пропав. Я її одна виростила. І ось принесла в подолі… Ну куди народжувати, кому?
Коли прийшли вже в лікарню, чекали черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене наче по лобі вдарило, хіба ж можна дитя вбивати невинне… Це був знак згори, щоб зупинилися, і зберегли Дмитрика.
Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Ганною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Дмитро, я з ним сиділа, а Ганна ходила в училище, вивчилась на кондитера. Петро, батько Дмитра, ніяк не допомагав, і його батьки теж.
Нічого, справилися. Ганна потім за хорошого чоловіка заміж вийшла, ще доньку народила. Пече тепер торти на замовлення, і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Дмитро з Марічкою одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ганни переберусь. От така історія у нас.
Юлія не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машу…
Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, то він уже був одружений. Лише один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.
Зважившись на аборт, Юлія переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони справляться, то вона й подавно. Вона вирішила, що це знак з неба.
Юлія пішла з лікарні, слід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилась її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.
І от їх знову звела доля. Тільки тепер із радісної нагоди. Діти, яких могло б і не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?
Часто люди отримують знаки з неба. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини і з жахом думають, що її могло й не бути…
Усяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…
“YOU MISSED IT, MARINA! THE PLANE’S GONE! AND WITH IT YOUR JOB AND YOUR BONUS! YOU’RE FIRED!” — HER BOSS YELLED DOWN THE PHONE, AS MARINA STOOD IN THE MIDDLE OF A TRAFFIC JAM, STARING AT THE OVERTURNED CAR SHE’D JUST PULLED SOMEONE ELSE’S CHILD FROM. SHE’D LOST HER CAREER, BUT FOUND HERSELF.
“YOU DIDN’T MAKE IT, KATHERINE! THE FLIGHT’S GONE! AND WITH IT, YOUR POSITION AND YOUR BONUS! YOU’RE FINISHED!” Her boss...
Oksana, Are You Busy? A Festive Night of Mishaps, Kindness, and New Beginnings on a Snowy New Year’s Eve in England
Emma, are you busy? Mum asked, popping her head round the door. One minute, Mum. Let me just send this...
A Parent’s Love: Family Gatherings, Christmas Surprises, and a Lesson in Protectiveness on a Winter’s Day
Parental Love Mum always said, Children are the flowers of life, shed laugh, and Dad would grin and add, Flowers...
Igor Never Returned From His Holiday: When Your Husband Disappears by the Seaside, a Wife’s Search, Tense Family Reunion, and the Painful Truth That Comes Home
Since his holiday, Stanley never came back Hasnt your husband written or called yet? Not a word, Vera, not after...
“Oh, You Drive Me Mad!… I Eat Wrong, I Dress Wrong, I Do Everything Wrong!”—Pavel’s Voice Broke Into a Shout. “You Can’t Do Anything Right!… Can’t Even Earn a Decent Living… And You’re No Help Around the House, Ever!”—Marina Sobbed, “…And There Are No Children…” She Whispered. Belka, the Ten-Year-Old Ginger-and-White Cat, Watched Silently from Atop the Cupboard as Another Family “Tragedy” Unfolded. She Knew, Even Felt, That Mum and Dad Loved Each Other Dearly—So Why Say Such Hurtful Things? Mum Ran Off Crying, Dad Chain-Smoked by the Window, and Belka Thought to Herself: “What This Home Needs Is Happiness, And Happiness Means Kids… Somehow, We Need to Find Children…” Belka Herself Couldn’t Have Kittens—She’d Been Neutered Long Ago. As for Mum, The Doctors Said It Was Possible, But Something Never Quite Worked Out… The Next Morning, After Mum and Dad Left for Work, Belka Squeezed Out the Window and Went to See Her Neighbour, Whiskers, for Advice. “Why On Earth Would You Want Kids?” Sniffed Whiskers. “Ours Always Come Over—Hide From Them If You Can! They Smear My Muzzle With Lipstick Or Squeeze Me ‘Til I Can’t Breathe!” Belka Sighed, “We Need Proper Children… But Where On Earth Do We Get Them?” “Well… That Stray Molly on the Street Just Had Five… Take Your Pick…” Whiskers Shrugged. On Her Own Daring, Belka Tiptoed Balcony to Balcony Down to the Street, Squeezed Through The Bars of a Basement Window, and Called Out, “Molly, Could You Come Here for Just a Moment?” From Deep Within the Cellar Came the Desperate Squeaking of Kittens. Belka Cautiously Approached. Underneath the Heater, Five Blind, Mismatched Kittens Searched The Air, Wailing Hungrily. Molly Hadn’t Been There for At Least Three Days. The Babies Were Starving… Feeling She Might Cry, Belka Carefully Carried Each Kitten to the Entrance of Her Building. Lying Beside the Screeching, Hungry Bunch, She Waited Anxiously for Mum and Dad to Come Home. When Pavel and Marina Returned from Work, They Were Astonished—There Was Belka, Never Before Out Alone, Being Nursed by Five Noisy Kittens. “How on Earth Did This Happen?” Pavel Stammered. “It’s a Miracle…” Whispered Marina. They Scooped Up Belka and the Kittens and Rushed Inside. As Pavel Watched Their Purring Cat in a Box Full of Babies, He Asked, “So… What Are We Going To Do With Them?” “I’ll Hand-Feed Them… When They’re Grown, We’ll Find Them Homes… I’ll Call My Friends,” Whispered Marina. Three Months Later, Still Stunned By The Miracle, Marina Sat Stroking Her Feline Clan, Repeating to Herself, “This Can’t Be Real… This Can’t Happen…” And Soon After, She and Pavel Wept for Joy, Laughing and Embracing, “I’m So Glad We Finished Building This House!” “Yes! Perfect for a Child to Play Outside!” “And the Kittens Can All Run Around!” “There’s Room for Everyone!” “I Love You!” “Oh, I Love You Even More!” Wise Old Belka Wiped Away a Tear—Life Was Finally Coming Together…
Im so fed up with you! Nothing I do is right for you! The way I eat, what I wearits...
Excuse Me, Sir, Please Don’t Push—Oh, Is That Smell Coming From You? A Chance Encounter, a Perfectly Laid Bathroom Tile, and a Second Wind: How Rita’s Life Changed at 53 When a Homeless Stranger with Sapphire Eyes Built Her Happiness and Challenged Her Son’s Inheritance Plans
– Excuse me, sir, please dont push. Oh, goodness. Is that smell coming from you? – Sorry, the man muttered,...
Mother-in-Law Anna Peters was sitting in her kitchen, watching the milk quietly simmering on the stove. She had forgotten to stir it three times already, each time remembering too late: the milk would froth, spill over, and she would clean the stove irritably with a cloth. In those moments she felt it keenly: it wasn’t really about the milk. Ever since her second grandchild was born, everything in the family seemed to derail. Her daughter grew tired, thinner, and quieter. Her son-in-law came home late, ate in silence, sometimes heading straight to the bedroom. Anna saw this and thought: how can you just leave a woman to cope alone? She spoke up. At first gently, then more sharply. First to her daughter, then to her son-in-law. And then she noticed something strange: after she spoke, the house didn’t feel lighter, but heavier. Her daughter defended her husband, he grew gloomier, and Anna returned home with a sinking feeling that once again, she hadn’t done things right. That day she went to see their vicar, not for advice, but because there was nowhere else to go with this feeling. “I suppose I’m just not a good person,” she said, not meeting his gaze. “I always do things wrong.” The vicar was sitting at his desk, writing. He set his pen aside. “Why do you think that?” Anna shrugged. “I tried to help. Instead, I only seem to make everyone angry.” He looked at her attentively, but without judgment. “You’re not a bad person. You’re just exhausted. And very anxious.” She sighed. That rang true. “I’m so worried for my daughter,” she said. “She’s so different since the baby. And him…” She waved a hand. “It’s like he doesn’t even notice.” “Do you notice what he does?” the vicar asked. Anna thought for a moment. She remembered how, last week, he washed the dishes late at night when he thought no one saw. How on Sunday he took the pram out for a walk, even though he looked as if he’d rather collapse into bed. “He does help… I suppose,” she replied doubtfully. “But not the way he should.” “And what way is that?” the vicar asked gently. Anna wanted to reply at once, but realised she didn’t know. She could only think: more, better, more attentively. But what, exactly, was hard to explain. “I just want things to be easier for her,” she said. “Then say that,” the vicar replied quietly. “Not to him, but to yourself.” She looked at him. “What do you mean?” “I mean you’re not fighting for your daughter — you’re fighting her husband. And fighting means being tense. That exhausts everyone: you, and them.” Anna was silent for a long while. Then she asked, “So what should I do? Pretend everything’s fine?” “No,” he replied. “Just do what helps. Not words, but actions. And not against someone, but for someone.” On her way home, she thought over his words. Remembered how, when her daughter was a little girl, she would just sit beside her quietly if she cried — never lecturing. Why was it different now? The next day, she arrived unannounced. She brought soup. Her daughter was surprised; her son-in-law embarrassed. “I won’t stay long,” Anna said. “Just wanted to help.” She watched the children while her daughter slept. Left quietly, without a word about how hard things were, or what they ought to do. The next week, she came again. And again, the week after. She still noticed that her son-in-law was far from perfect. But she began to see other things: the way he gently picked up the baby, how at night he tucked a blanket around her daughter when he thought no one was looking. One day, in the kitchen, she couldn’t help herself and asked him, “Is it hard for you right now?” He looked startled, as if no one had ever asked before. “It’s hard,” he answered, after a pause. “Very.” And nothing more. But something sharp in the air between them was gone. Anna realised she’d been waiting for him to change. But it needed to start with her. She stopped discussing him with her daughter. When her daughter complained, she didn’t say “I told you so.” She just listened. Sometimes she took the children to give her daughter a break. Sometimes she called her son-in-law to ask how things were. It wasn’t easy. It was much easier to stay angry. But gradually, the house grew quieter. Not better, not perfect — just quieter. Free of endless tension. One day her daughter said, “Mum, thank you for being with us now, not against us.” Anna thought about those words for a long time. She understood something simple: reconciliation doesn’t come from someone admitting they’re wrong. It comes when someone is willing to stop fighting first. She still wanted her son-in-law to be more attentive. That wish hadn’t gone away. But alongside it lived something more important: for her family to have peace. And every time the old feeling — frustration, resentment, the urge to criticise — rose up, she asked herself: Do I want to be right, or do I want to make things easier for them? Almost always, the answer showed her what to do next.
Mother-in-Law Margaret Williams sat in the kitchen, her eyes resting on the saucepan of milk gently simmering on the hob....
Excuse Me, Sir, Please Don’t Push—Oh, Is That Smell Coming From You? A Chance Encounter, a Perfectly Laid Bathroom Tile, and a Second Wind: How Rita’s Life Changed at 53 When a Homeless Stranger with Sapphire Eyes Built Her Happiness and Challenged Her Son’s Inheritance Plans
– Excuse me, sir, please dont push. Oh, goodness. Is that smell coming from you? – Sorry, the man muttered,...