З життя
Я дуже хочу додому, прошепотів він сину

Я дуже хочу додому, сину, — прошепотів чоловік.
Віктор Степанович вийшов на балкон, закурив самокрутку і сів на низеньку табуретку. До горла підступив гіркий клубок, він намагався взяти себе в руки, але вони зрадливо тремтіли. Хіба міг він колись подумати, що настане час, коли йому не вистачить місця у власній квартирі…
— Тату! Не засмучуйся і не нервуй! — вибігла на балкон Лариса, старша дочка Віктора Степановича. — Я ж не прошу багато. Лише залиш нам свою кімнату і все! Якщо не шкодуєш мене, то подумай хоча б про онуків своїх. Дітлахи скоро в школу підуть, а мусять жити з нами в одній кімнаті…
— Ларю, я не піду жити в будинок для стареньких, — спокійно промовив старий. — Якщо вам з дітьми тісно в моїй квартирі, то переїжджайте до матері Михайла. Вона одна в трикімнатній живе. Буде окрема кімната і для вас, і для дітей.
— Ти знаєш, що ми з нею ніколи не уживемось в одній квартирі! — вигукнула дочка і з грюкотом зачинила балконні двері.
Віктор Степанович пригладив старенького пса, що служив йому вірно багато років, і згадавши свою Надійку, заплакав. Завжди наверталися сльози, коли думав про дружину. Вона пішла п’ять років тому, залишивши його одного. Він відчув себе круглим сиротою після її відходу. Все життя йшли поруч, і хто б міг подумати, що при дочці й онуках, чекає одна старість.
Ларису вони виховували з любов’ю і добротою, намагалися прищепити найкращі якості. Але, вочевидь, щось таки упустили… Їхня дочка виросла черствою, самолюбною особою.
Барсик тихо заскімлив і ліг у ногах господаря. Пес відчував його душевний стан і страждав відтого, що хазяїну погано.
— Дідусю! Ти зовсім нас не любиш? — у кімнату зайшов восьмирічний онук.
— Що ти… Хто таке сказав? — здивувався старий.
— Чому ти не хочеш їхати від нас? Тобі шкода залишити мені й Кості кімнату? Чому ти такий скупий? — хлопчик дивився на дідуся з презирством і злістю.
Віктор хотів було щось пояснити онукові, але зрозумів, що той говорить словами дочки. Вочевидь, Лариса вже встигла вплинути на дитину.
— Добре. Я виїду, — безжиттєвим голосом промовив старий. — Віддам вам кімнату.
Він вже не міг більше залишатися в такій атмосфері. Розумів, що в цьому домі всі його ненавидять — починаючи з зятя, який давно з ним не розмовляв, і закінчуючи онуком, котрому вселили, що дідусь забрав у нього кімнату.
— Татусю! Ти справді згоден? — зайшла задоволена Лариса.
— Справді, — тихо мовив старий. — Обіцяй, що не будеш кривдити Барсика. Я відчуваю себе зрадником…
— Перестань! Ми будемо доглядати за ним, гуляти багато разів на день. А на вихідних приїжджатимемо до тебе разом із Барсиком, — пообіцяла дочка. — Я підібрала для тебе найкращий пансіонат, побачиш, тобі там сподобається.
Через два дні Віктор Степанович вирушив до будинку для літніх людей. Як виявилося, дочка вже заздалегідь домовилася і чекала, коли батько нарешті здасться. Увійшовши в затхле приміщення, що застаріло вологою і клопами, старий пожалкував про своє рішення. Лариса ошукала його, розповідаючи про комфортні умови проживання. Замість приватного пансіонату він потрапив у звичайний будинок для літніх людей, де жили нещасні, покинуті люди.
Розклавши речі, він зійшов униз. Сівши на лавочку, мало не заплакав. Дивлячись на безпомічних стареньких, уявляв, яке убоге існування на нього чекає через кілька років.
— Новачок? — спитала симпатична літня жінка, сідаючи поруч.
— Так…, — важко зітхнув старий.
— Не переживайте так… Я також спочатку плакала і страждала, а потім заспокоїлась. Мене Валентиною звати.
— Віктор, — представився чоловік. — І вас теж діти сюди влаштували?
— Ні. Племінник. Дітей Бог мені не дав, вирішила квартиру лишити племіннику, та, мабуть, поквапилася… Він квартиру прибрав до рук, а мене сюди. Дякую, що хоч на вулицю не викинув…
Вони проговорили до пізнього вечора, згадували кращі молоді роки в своєму житті, своїх других половинок. А наступного дня, одразу після сніданку, знову пішли гуляти. Ця жінка додавала хоч якусь радість і різноманіття в життя Віктора Степановича. Він не витримував перебувати в тій обстановці, весь час проводив на вулиці. Харчування в їдальні теж було жахливим. Їв зовсім мало, тільки для підтримки сил.
Віктор Степанович чекав на дочку. Сподівався, що Лариса все ж передумає, скучить за ним і забере додому. Але час минав, а вона все не їхала. Одного разу він вирішив зателефонувати додому, дізнатися, як Барсик, але до телефону ніхто не підійшов.
Одного разу, біля входу Віктор Степанович побачив свого сусіда, Степана Ільківа. Степан теж помітив старого, зобразивши на обличчі здивування, поспішив до нього.
— Ось ви де! — здивувався чоловік. — А як же ваша дочка обманює, що ви поїхали жити в село? Я відразу запідозрив, що щось не так. Знав, що ви б не залишили Барсика на вулиці.
— Про що ти? — не розумів Віктор Степанович. — Що з моїм собакою?
— Не хвилюйтеся, ми влаштували його в притулок. Я сам не знаю, що у вас трапилося. Дивлюся, Барс сидить днями біля під’їзду, а вас не видно. Зустрів Ларису, запитав, чи все з вами гаразд. Вона сказала, що ви вирішили жити в селі, а вона продає квартиру і переїжджає до чоловіка. Щодо собаки пояснила, що він вже старий, і ви не хочете з ним возитися. Віктор Степанович, що взагалі відбувається? — запитав Степан, побачивши, як зблід старий.
Віктор Степанович розповів йому все. Розповів про те, що готовий все повернути назад, лише б не робити свою необачну помилку. Мало того, що дочка позбавила його нормального існування, так ще й Барсика вигнала на вулицю.
— Я дуже хочу додому, сину, — прошепотів старий.
— Я тут якраз з цього приводу. Я жадний юрист, часто захищаю права літніх людей. Зараз веду справу одного старого, в якого сусіди забрали дім. Не хвилюйтеся. Наскільки я розумію, ви не встигли виписатися? — спитав чоловік.
— Ні. Якщо тільки вона сама мене не виписала. Чесно кажучи, я вже не знаю, чого очікувати від власної дочки…
— Збирайтеся, чекаю вас в машині, — промовив Степан. — Такого не можна допускати! Яка ж вона дочка після цього…
Віктор Степанович швидко зібрався у себе і спустився вниз. На вході зустрів Валентину.
— Валюша, я їду. Зустрів сусіда, він каже, що дочка вигнала мою собаку і квартиру продає. Ось такі справи, — промовив чоловік.
— Як же так? — розгубилася жінка. — А я?
— Не хвилюйся, я як тільки все владнаю, приїду за тобою, — пообіцяв Віктор Степанович.
— Чому так говориш… Кому я потрібна? — зі смутком промовила жінка.
— Пробач. Мене чекають. Не сумуй, я стримаю свою обіцянку.
Віктор Степанович не зміг повернутися додому. Квартира була зачинена, ключі у старого не було. Степан забрав його до себе. Згодом з’ясували, що Лариса вже не живе в квартирі, переїхала до свекрухи кілька днів тому, а квартиру здала орендарям.
Завдяки Степанові, старому вдалося відстояти право на своє житло.
— Дякую тобі, — подякував сусідові старий. — Але я не знаю, як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не виживе мене…
— Вихід тільки один, — промовив Степан. — Ми можемо продати квартиру, віддати Ларисі її частку, а на решту купити вам житло. Мабуть, можна буде підшукати невеликий будиночок у селі.
— Чудово! — зрадів чоловік. — Це ідеальний варіант.
Через три місяці, Віктор Степанович переїжджав у новий дім. Степан допомагав старому, ось і зараз люб’язно запропонував перевезти його з Барсиком.
— Тільки заїдемо в одне місце, — попросив Віктор Степанович.
Старий здалека побачив Валентину. Вона сиділа на їхній лавочці і з сумом дивилася вдалечінь.
— Валя! — покликав жінку. — Ми з Барсом за тобою. Тепер у нас є будиночок у селі. Свіже повітря, риболовля, ягоди, гриби, все поруч. Поїхали? — усміхнувся Віктор Степанович.
— А як же я поїду? — розгубилася жінка.
— Просто вставай з лавочки і пішли з нами, — засміявся чоловік. — Рішайся! Тут нам нічого робити.
— Добре! Почекаєш десять хвилин? — усміхалася Валентина, не в змозі стримати сліз.
— Звичайно, почекаю! — усміхнувся чоловік.
Вопреки інтригам недалеких людей, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен із них зрозумів, що світ не без добрих людей. І як би там не було, добрих набагато більше, ніж злих. Віктор і Валентина переконалися в цьому на власному досвіді. Літні люди змогли боротися за себе і нарешті знайшли спокій і щастя в житті.
