Connect with us

З життя

Додому… Повернення, яке я мрію здійснити, – прошепотів чоловік

Published

on

– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів чоловік.
Григорій Петрович вийшов на балкон, запалив цигарку та сів на низенький стілець. До горла підкотився гіркий клубок, він намагався взяти себе в руки, але вони зрадницьки тремтіли. Хіба він міг коли-небудь подумати, що настане час, коли йому не вистачить місця у власній квартирі…
– Тату! Не треба ображатись і нервуватись! – вибігла на балкон Лариса, старша дочка Григорія Петровича. – Я ж небагато прошу… Залиш нам свою кімнату і все! Якщо мене не шкодуєш, то подумай хоча б про своїх онуків. Діти скоро до школи підуть, а змушені жити з нами в одній кімнаті…
– Лора, я не піду жити в будинок для людей похилого віку, – спокійно сказав старий. – Якщо вам з дітьми тісно у моїй квартирі, то переїжджайте жити до матері Михайла. Вона одна в трикімнатній квартирі живе. Буде окрема кімната і у вас, і у дітей.
– Ти ж знаєш, що я з нею ніколи не вживусь в одній квартирі! – крикнула дочка і грюкнула балконними дверима.
Григорій Петрович погладив стареньку собаку, яка служила йому з дружиною вірою і правдою багато років, і згадавши свою Надію, заплакав. В нього завжди наверталися сльози, коли він згадував дружину. Вона померла п’ять років тому, залишивши його одного. Чоловік почувався сиротою після її відходу. Увесь життя вони йшли поруч, хіба він міг передбачити, що при дочці та онуках його чекає самотня старість.
Ларису виховували з любов’ю і добротою, намагалися прищепити найкращі якості, але щось все ж упустили. Їхня дочка виросла жорстокою і самолюбною.
Барсик тихо заскиглив і ліг біля ніг господаря. Пес відчував його душевний стан і страждав від того, що його хазяїну погано.
– Дідусю! Ти нас зовсім не любиш? – у кімнату зайшов восьмирічний онук.
– Що ти… Хто тобі сказав цю дурницю? – здивувався старий.
– Чому ти не хочеш виїжджати від нас? Тобі шкода залишити мені й Кості кімнату? Чому ти такий скупий? – хлопчик дивився на дідуся з презирством і злістю.
Григорій хотів щось пояснити онукові, але зрозумів, що він говорить словами дочки. Вочевидь Лариса вже встигла підговорити дитину.
– Добре. Я поїду, – безвітхненним голосом сказав дідусь. – Віддам вам кімнату.
Він більше не міг залишатися в такій атмосфері. Усвідомлював, що в цьому домі його всі ненавидять, починаючи з зятя, який вже давно не розмовляв з ним, і закінчуючи онуком, якому нав’язали думку, що дід забрав у нього кімнату.
– Татусю! Ти дійсно згоден? – забігла радісна Лариса.
– Так, – тихо промовив дідусь. – Пообіцяй, що не ображатимеш Барсика. Я почуваюся зрадником…
– Перестань! Ми будемо доглядати за ним, гуляти багато разів на день. А на вихідних будемо відвідувати тебе разом з Барсиком, – пообіцяла дочка. – Я підібрала для тебе найкращий пансіонат, побачиш, тобі там сподобається.
Через два дні Петрович відправився в будинок для людей похилого віку. Як з’ясувалось, дочка вже заздалегідь все домовилася і чекала, поки батько зрештою здасться. Увійшовши в душну кімнату, яка пахла вогкістю і клопами, старий пошкодував про своє рішення. Лариса обдурила, коли розповідала про комфортні умови проживання. Він потрапив не в приватний пансіонат, а в звичайний будинок для людей похилого віку, де жили нещасні, нужденні люди.
Розклавши речі, він спустився вниз. Сівши на лавку, ледь не заплакав. Дивлячись на безпорадних старих, уявляв, яке вбоге існування чекає на нього через кілька років.
– Новенький? – запитала симпатична літня жінка, сідаючи поруч.
– Так…, – важко зітхнув старий.
– Не переживайте так… Я теж спочатку плакала і страждала, а потім змирилася. Мене Валентина звати.
– Григорій, – представився чоловік. – Вас теж діти сюди визначили?
– Ні. Племінник. Дітей мені Бог не дав, вирішила квартиру залишити племіннику, але, мабуть, поспішила… Він квартиру прибрав до рук, а мене сюди. Дякую хоч на вулицю не вигнав…
Вони проговорили до пізнього вечора, згадували молоді роки свого життя, своїх других половинок. А наступного дня, відразу після сніданку знову пішли гуляти. Ця жінка вносила хоч якусь радість і різноманітність у життя Петровича. Він не міг перебувати в тому приміщенні, весь час проводив на вулиці. Харчування в їдальні було теж жахливим. Він їв зовсім трохи, лише щоб підтримати сили.
Петрович чекав на дочку. Сподівався, що Лариса все-таки передумає, нудьгуватиме за ним і забере додому. Але час минав, а вона все не приїжджала. Одного разу він вирішив зателефонувати додому, дізнатись, як Барсик, але ніхто не підійшов до телефону.
Якось біля входу Петрович побачив свого сусіда, Степана Ільїна. Степан теж помітив старого, зобразивши на обличчі здивування, поспішив до нього.
– От ви де! – здивувався хлопець. – А що ж ваша дочка бреше, що ви поїхали жити в село? Я відразу зрозумів, що щось тут не так. Я знав, що ви не викинули б свого Барсика на вулицю.
– Ти про що? – не зрозумів Григорій Петрович. – Що з моєю собакою?
– Ви не хвилюйтесь, ми влаштували його в притулок. Я сам не знаю, що у вас трапилося. Дивлюся, Барс сидить днями біля під’їзду, а вас не видно. Зустрів Ларису, спитав, чи не сталося з вами чого. Вона сказала, що ви вирішили жити в селі, а вона продає квартиру і переїжджає до чоловіка. Про собаку пояснила, що він вже старий, і ви не хочете з ним бавитися. Григорій Петрович, що взагалі відбувається? – спитав Степан, побачивши, як поблід старий.
Петрович розповів йому про все. Розповів про те, що готовий усе віддати, лише б повернути час назад і не робити своєї необдуманої помилки. Мало того, що дочка позбавила його нормального існування, так ще й Барсика вигнала на вулицю.
– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів старий.
– Я тут саме з такого питання. Я ж юрист і часто відстоюю права літніх людей. Ось зараз веду справу одного старого, у якого сусіди забрали будинок. Ви не хвилюйтесь. Наскільки я розумію, ви не встигли виписатися? – запитав чоловік.
– Ні. Якщо тільки вона сама не виписала мене. Чесно кажучи, я вже не знаю, чого можна очікувати від своєї дочки…
– Збирайтеся, я чекаю на вас у машині, – сказав Степан. – Такого не можна допускати! Яка ж вона дочка після цього…
Петрович миттю піднявся до себе, швидко поклав речі в сумку і спустився вниз. Біля входу зустрівся з Валією.
– Валюша, я їду. Зустрів сусіда, він каже, що дочка вигнала мою собаку, і квартиру продає. Ось такі справи, – сказав чоловік.
– Як так? – розгубилась жінка. – А я?
– Не хвилюйся, я щойно все владнаю, приїду за тобою, – пообіцяв Петрович.
– Що ти таке кажеш… Кому я потрібна? – сказала з сумом жінка.
– Пробач. Мене чекають. Не сумуй, я дотримаю своєї обіцянки.
Григорій Петрович не зміг потрапити додому. Квартира була зачинена, а ключів у старого не було. Степан забрав його до себе. Незабаром стало відомо, що Лариса вже не живе в квартирі, переїхала кілька днів тому до свекрухи, а квартиру здала орендарям.
Завдяки Степану, старому вдалося відстояти право на своє житло.
– Дякую тобі, – подякував сусіду старий. – Але я не знаю, як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не вижене мене…
– Вихід тільки один, – сказав Степан. – Ми можемо продати квартиру, віддати Ларисі її частку, а на залишок купити вам житло. Скоріше за все, можна буде підібрати невеликий будиночок у селі.
– Чудово! – зрадів чоловік. – Це ідеальний варіант.
Через три місяці Григорій Петрович переїжджав у новий дім. Степан допомагав у всьому старому, от і зараз люб’язно запропонував перевести його з Барсиком.
– Тільки заїдемо в одне місце, – попросив Петрович.
Старий здалеку побачив Валентину. Вона сиділа на їх лавці й з сумом дивилася вдалину.
– Валія! – покликав жінку. – Ми з Барсом за тобою. Тепер у нас є будиночок у селі. Свіже повітря, рибалка, ягоди, гриби, все поруч. Поїхали? – посміхнувся Петрович.
– А як же я поїду? – розгубилася жінка.
– Просто піднімайся зі лави і йди з нами, – засміявся чоловік. – Наважуйся! Тут нам нічого робити.
– Добре! Почекаєш десять хвилин? – всміхалася Валентина, не в змозі стримати сліз.
– Звичайно почекаю! – усміхнувся чоловік.
Попри підступи недалекоглядних людей, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен з них зрозумів, що світ не без добрих людей. І як би там не було, добрих людей набагато більше, ніж злих. Григорій і Валентина переконалися в цьому на власному досвіді. Літні люди змогли поборотися за себе і знайшли нарешті спокій і щастя в житті.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 + сімнадцять =

Також цікаво:

З життя3 години ago

The Awkward Wife

Awkward Wife Emily drifted slowly up from a murky pain and a swirl of distant noises, as though ascending from...

З життя4 години ago

We Are Not Rubbish, Son. (A Short Story)

Were not rubbish, son. (A Story) Dad, I said no. Are you listening to me? That old junk needs taking...

З життя4 години ago

I Too Have Struggled to Breathe

I felt suffocated too Simon announced it on Sunday evening, as Amanda was folding a neat stack of ironed shirts....

З життя4 години ago

A friend started an affair with a married man, but his wife turned out to be wiser

My friend had just celebrated her 25th birthday. She was young, slender, and beautiful. She had recently started working at...

З життя4 години ago

After Talking with Our Adopted Daughter, I Realised Not Everything Was As Clear As It Seemed

Hey, let me tell you about this little girl I met the other day while sitting on a park bench...

З життя4 години ago

She Walked In Without Knocking, Holding Something That Was Moving in Her Hands

She came in without ringing the bell, holding something that wriggled in her arms. Alice entered without buzzing. She had...

З життя6 години ago

Auntie’s Grand Entrance

Auntie’s Exit Youre not going out in that, said Victor, not even turning around. He stood in the hallway, adjusting...

З життя6 години ago

One morning, Anna’s husband left for work and never came home. His wife frantically called everywhere. It turned out he was simply exhausted by family life.

June 14th Sometimes I wonder how differently things could have turned out. I met my husband at a mutual friend’s...