Останнім часом одна жінка помітно змінилася.

В останній час Галина сильно здала. Ні, вона не була хворою або надто старою: рідна дочка, можна сказати, зруйнувала її життя. Вже рік Галя жила у мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене подзвонити Уляні, її пасербиці.

— Хай приїде. Вибачитися хочу.

— Галю, чому сама не подзвониш?

Галина опустила очі.

— Боюся, не приїде, якщо подзвоню сама. Краще вже ти, — прошепотіла вона і заплакала.

Я набрала номер Уляни.

— Уляночко? Це сусідка твоєї тітки Галини. Вона просить тебе приїхати.

— Тітка Віра? Що сталося? — занепокоєно запитала Уляна.

— Приїжджай, доню. На місці розберешся, — відповіла я і поклала телефон.

— Приїде? — з надією запитала сусідка.

— Приїде! Уляна добра, — відповіла я, а про себе подумала: “Шкода Галю. Але на місці Уляни я б також не поїхала…”

Ту ніч я провела без сну: все лежала і згадувала Уляну. Чимало води утекло з тих пір, коли ця маленька дівчинка приїхала в наше село. Її привіз з Києва батько Петро. Він служив у столиці, там і одружився. Народилася Уляна. Його дружина померла, коли доньці було 6 років, і Петро повернувся додому з Уляною. Дівчинку одразу ж охрестили. Священик назвав її Олею, але ми всі звали її Уляною. Невдовзі Петро одружився з Галиною, і у них народилася Оленка.

Спочатку все було добре, тільки Уляна ніяк не могла назвати Галину мамою — усе “тітка Галя”.

— Годую цю дівчинку, піклуюся… Як рідну дитину її люблю! Невже я не заслужила, щоб вона мене мамою звала? — скаржилася Галина.

— Заспокойся, Галя! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає вона її! Терпи!

А не назве — Бог з нею! Смирися! Врешті-решт дівчинка ж твоїй доньці, Оленці, як сестра, — відказувала я. Але Галина не змирилася. Не змогла!

З кожним днем вона все більше ненавиділа пасербицю, навантажувала її важкою роботою, намагалася образити або зробити боляче при кожній нагоді. Петро нічого не помічав, наче був сліпий. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Галина вела себе пристойно, а Уляна ніколи не скаржилася батькові. Вона росла працьовитою, терплячою і не по роках розумною дівчинкою. Такою пасербицею варто пишатися, але Галина не вгамовувалася.

Пам’ятаю, дитині було всього сім, а мачуха змушувала її няньчити Оленку, носити у величезних відрах воду з колодязя, прополювати город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже шкода дівчинку.

— Що ти робиш, Галя? Грішно так знущатися над сиротою! — намагалася я умовити Галину.

— Нічого цій дівчині не зробиться! Відробляє свій хліб! — зло відповідала Галина.

Якось Уляна в чомусь провинилася перед мачухою, і та побила її. На щастя, я побачила це і захистила дитину. Хотіла тоді розповісти Петрові всю правду, але не наважилася втручатися в чужу сім’ю. Ох, як я потім жалкувала за свою нерішучість!

Так сталося, що одного дня Уляна прогледіла за Оленкою, і та зникла з двору. Знайшлася вона досить швидко, але Галина була просто не в собі!

Ні, вона не побила Уляну: тут було інше… Петро якраз тоді працював у нічну зміну. Вранці приїхав з роботи раніше звичайного, а старшої дочки ніде немає! Галина якраз корову у стадо гнала. Петро кинувся шукати Уляну, але її ніде не було! І постіль її ще з вечора не розстелена… Батьківське серце відчуло недобре.

Ні світ ні зоря прибіг Петро до мене! Разом ми шукали дівчинку: кричали, кликали! Петро навіть у колодязь заглянув, але на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замок на коморі і зірвав його топором. На купі старої, з’їденої мишами, ганчіртя спала його Уляна!

Тоді добре побив Петро свою дружину! Боялися ми, що до смерті, втрутилися! Хотів розлучитися, але залишився з нею тільки заради Оленки!

Але після того випадку Галина стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила вона її, як свою дочку? Ні, не думаю: Галина просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово почало налагоджуватися. Але Уляна перестала говорити і замкнулася в собі. Марно Петро возив дочку до найвідоміших лікарів! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка все так само мовчала.

Петро майже не знаходив собі місця… Потім він прийняв радикальне рішення: розлучився з дружиною, забрав Уляну і поїхав. Молодшій, Оленці, Петро справно платив аліменти.

Йшли роки. Оленка виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до столиці. З матір’ю у них стався якийсь конфлікт, і Оленка викреслила її зі свого життя.

Для Галини настали по-справжньому важкі часи. Її можна було зрозуміти: у цьому житті сусідка любила тільки свою Оленку. Вона була для неї єдиним світлом у вікні! А тут все життя раптом закінчилося…

Галина стала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він пом’якшив кам’яне серце її дочки!

Все було марно! Оленка не писала їй, не дзвонила і не приїжджала! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка навіть на поріг її не пустила!

А що ж Уляна? Я бачила її пару років тому на похороні Петра. Він помер, і Уляна вирішила поховати батька в рідному селі. Вона виросла, розквітла у красиву жінку. І мова до неї повністю повернулася! Разом з Уляною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів.

А Оленка навіть на батькові похорони не приїхала! Зате вона з’явилася через тиждень і попросила матір переписати на неї будинок.

— Доню, та я жива ще поки… — розгублено сказала Галина.

— Мамо, та живи собі! Але рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати в спадщину, а це ціла купа непотрібної мороки!

Простіше зробити це заздалегідь, — сказала Оленка.

Галина послухалася і переписала будинок на дочку. Вони переоформили папери, і Оленка поїхала. Повернулася вона вже з покупцями і викинула матір з її ж дому. Потім забрала гроші і була така… Це остаточно зламало Галину. Сусідка тяжко захворіла, і я забрала її до себе.

Ось така от доля…

Ніч у нас обох пройшла без сну, в важких, непростих думах. Я була впевнена, що Уляна не поїде, адже стільки поганого зробила їй мачуха!

Ходила по будинкові, робила вигляд, що занята господарством, і боялася поглянути в очі Галині. Уляна приїхала лише о півдні. Я залишила їх з Галиною наодинці. Вони довго розмовляли і, нарешті, вийшли з кімнати. Я помітила, що Галина пожвавилася і навіть помолоділа.

— Тітко Віро, я забираю маму Галину до себе. Допоможете мені зібрати її речі? — попросила Уляна.

— Уляночко, дитинко! Дякую тобі, але я зовсім слабка…

— Нічого! У нас ви швидко одужаєте! Внуки не дадуть сумувати! Та й мені веселіше з вами буде! — усміхнулася Уляна.

Я зібрала речі Галини, і вони поїхали. Пізніше Уляна подзвонила і сказала, що доїхали добре. Вони мені досі дзвонять: то Уляна, то Галина…

Галина розповідає мені про своє нове життя. Про свою Оленку вона мовчить. Та й я не питаю, не хочу ворушити стару рану. Але про Уляну, зятя та онуків Галина розповідає мені з нескритим захопленням і гордістю.

Я слухаю її і думаю, яке ж велике, щедре і милосердне виявилося серце у цієї дівчинки! А адже з самого дитинства їй стільки довелося пережити… Не кожен дорослий витримав би таке! Уляна виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і все витримала. А душа її так і не заплямувалася в цій гидоті. Вона залишилася такою ж чистою, гарною і не мстивою…